Законопроєкт № 14057 про мовчання: як депутати Зеленського хочуть подарувати корупціонерам право видаляти правду та змушувати журналістів мовчати
Ми підготували детальний аналіз законопроєкту та розповімо про найсуттєвіші ризики, які він несе.
Презумпція недостовірності без вироку суду
«Недостовірною вважається інформація, яка порушує презумпцію невинуватості, доки вину особи не доведено…» (ч. 2 ст. 277 Цивільного кодексу України).
Ця норма встановлює правило, за яким будь-яке повідомлення про ймовірний злочин автоматично вважається недостовірним, якщо відсутній обвинувальний вирок. Таким чином, навіть якщо журналістська інформація базується на документах, публічних виступах прокурорів чи матеріалах слідства, то до вироку вона отримує клеймо «недостовірна». Це фактично унеможливлює роботу журналістів-розслідувачів та обмежує суспільне право на своєчасну інформацію.
У чинному законодавстві такого правила немає: журналісти можуть писати про підозри, дотримуючись обов’язку згадати про презумпцію невинуватості. Запровадження «презумпції недостовірності» є кроком назад. Як слушно зауважили журналісти Bihus.Info, у такому випадку суспільство не дізналося б про резонансні корупційні схеми, розкриті розслідувачами, адже вироків у цих справах роками немає.
Відповідальність за оцінки та «тон»
«…Якщо оціночні судження висловлено у формі, що принижує гідність… може бути покладено обов’язок щодо компенсації моральної шкоди» (ч. 2 ст. 277 ЦК).
Оціночні судження – це думки, критика, суб’єктивні коментарі. У чинному законодавстві вони не підлягають спростуванню чи відповідальності, оскільки не можуть бути ні правдивими, ні неправдивими. Запропонована норма вводить новий критерій: форма викладу. Якщо суд визнає, що журналіст «надто різко» висловився, може бути присуджене відшкодування моральної шкоди. Це відкриває шлях до каральних позовів проти незалежних медіа.
У чинній редакції Цивільного кодексу такого немає – відповідальність настає лише за поширення фактичної неправди. Запропонована новація руйнує цей баланс і створює умови для масових SLAPP-позовів.
SLAPP-позови – це, по суті, «ляпаси» для журналістів. Сам термін походить від англійського SLAPP – Strategic Lawsuit Against Public Participation. Ідея проста: заможний чиновник чи бізнесмен подає до суду не для того, щоб виграти справу, а щоб дати «ляпаса» і показати, хто сильніший.
Такі позови зазвичай на мільйони гривень, а їхня мета – аби залякати редакцію, виснажити її ресурсами й часом. Це спосіб змусити журналістів двічі подумати, перш ніж братися за нове розслідування, навіть якщо вони впевнені у своїх фактах. До 2027 року Україна має ввести анти-SLAPP законодавство, але поки нардепи тільки створюють умови для більшої кількості таких позовів.
Як слушно зазначають медіа, ця норма може призвести до самоцензури. Як наслідок редакції будуть уникати гострих формулювань, побоюючись судових санкцій.
«Право на відповідь» навіть на правдиву інформацію
«Право на відповідь здійснюється незалежно від достовірності поширеної інформації…» ( ч. 5 ст. 277-1 ЦК).
Це означає, що будь-яка особа, навіть якщо про неї опубліковано перевірені факти, може вимагати публікації власної «відповіді». У результаті журналісти, які оприлюднили правдиве розслідування, змушені будуть розміщувати тексти, що спростовують чи перекручують реальність. Таким чином, редакційний простір перетвориться на місце для маніпуляцій та «відбілювання».
Зараз право на відповідь діє лише тоді, коли поширено недостовірні дані. Нове положення повністю змінює логіку: право поширюється на всі випадки. Як слушно зауважила директорка ІМІ Оксана Романюк, це перетворить ЗМІ на «стенди для мікрофонів», адже будь-хто зможе нав’язати редакції свою версію подій незалежно від того, чи відповідає вона фактам.
«Право бути забутим» і видалення «неактуальної» інформації
«Фізична особа може вимагати… вилучення, знеособлення, знищення інформації… а від операторів пошукових систем – припинення видачі посилань… якщо така інформація є недостовірною, неактуальною… або втратила суспільний інтерес…» (ст. 302-2 ЦК).
Запровадження «права бути забутим» дає можливість вимагати видалення чи деіндексації (зникнення сторінок сайту з результатів пошуку) навіть правдивих матеріалів. Категорії «неактуальності» чи «втрати суспільного інтересу» не мають чітких критеріїв, і цим можна легко зловживати. Колишні чиновники зможуть аргументувати, що вони «вже не публічні особи» і тому старі розслідування мають бути вилучені. Це призведе до масового «зачищення» інформаційного простору.
У чинному законодавстві такого права не існує: можна лише спростовувати недостовірну інформацію. Ініціатива створює нову категорію обов’язків для ЗМІ та пошукових систем. Як слушно зауважили журналісти Ліги та Bihus.Info, у такому вигляді ця норма дозволяє, так би мовити, переписувати історію та приховувати минулі зловживання, залишаючи суспільство без доступу до важливої інформації.
Винятки з «права на забуття»
«Положення цієї статті не застосовуються, якщо обробка даних необхідна для: здійснення права на свободу слова і думки; виконання обов’язків в інтересах суспільства; досліджень; охорони здоров’я; або якщо дані стосуються публічної особи у зв’язку з виконанням нею службових функцій…» (ч. 3–4 ст. 302-2 ЦК).
Формально проєкт передбачає запобіжники. Матеріали про публічних осіб чи суспільно важливу інформацію не підлягають видаленню. Проте формулювання надто загальні й залишають простір для маніпуляцій. Суди можуть визнати, що колишній чиновник більше не є публічною особою, і ухвалити рішення про видалення публікацій про нього.
У чинному праві таких винятків не було, оскільки не існувало й самого «права бути забутим». Тому вони подані як запобіжник, але їхня нечіткість робить їх майже фіктивними. На практиці це не захистить архівні матеріали – корупціонери зможуть доводити, що їхні справи «втратили суспільний інтерес» і вимагати очищення інформаційного простору.
Висновок
Законопроєкт №14057 у нинішньому вигляді створює непропорційні й небезпечні обмеження свободи слова. Журналісти-розслідувачі ризикують опинитися під забороною публікувати матеріали без вироків, під загрозою мільйонних позовів і з ризиком цензури з боку судів.
Корупціонери отримують у руки легальний механізм приховувати власні зловживання, блокувати викриття та чистити медіапростір від незручних матеріалів.
Цей законопроєкт потребує суттєвого перегляду. З нього мають вилучити норми, які вводять цензуру, переслідування та суперечать стандартам свободи слова. Інакше Україна ризикує зробити крок назад у розвитку незалежної журналістики й відкрити можливості для тотального контролю влади та бізнес-груп над усім інформаційним простором.