Державна влада в Україні: міфи і реалії

Відомо, що у відповідності з положеннями Конституції України до єдиного органу законодавчої влади віднесений Парламент (Верховна Рада України). До органів виконавчої влади належать: Уряд (Кабінет Міністрів України) в якості вищого органу виконавчої влади; місцеві державні адміністрації; центральні органи державного управління, які не мають статусу міністерства і керівники яких не входять до складу Уряду. До складу судової влади входять державні судові установи (Суди) всіх рівнів, вищим з яких є Верховний Суд.

Главою нашої держави є Президент України, посада (інститут) яка де-юре не включена до жодної з гілок державної влади, але де-факто так чи інакше торкається/дотична/впливає на діяльність усіх трьох конституційних гілок державної влади. Не маючи при цьому належного організаційно-правого статусу державного владного органу. В цьому й полягає, на мій погляд, парадокс функціонування нашої державної влади.

Відповідно до загальновідомих визначень в теорії управління владними повноваженнями є такі, які надають суб’єктам їх носіїв право та інструменти реалізації своєї волі/рішень стосовно діяльності адміністративно/нормативно підпорядкованих їм виконавців таких рішень.

Аналіз відповідних положень Конституції України надає підстави стверджувати, що:

а) функції та владні повноваження законодавчої, виконавчої і судової гілок влади оптимально повно і однозначно зафіксовані в Конституції і законах держави, які регулюють їх діяльність;

б) функції і повноваження Президента держави, закріплені в Конституції, часто–густо носять не достатньо конкретний та часто еклектичний зміст, розпорошений в різних конституційних приписах, а закон про функціонування інституту президента держави дотепер в нашому правовому полі взагалі відсутній.

Така невизначена багатозначність створює низку проблем правового та управлінського характеру, часто-густо породжуючи хаос та неефективність функціонування всього механізму державної влади та управління.

В цьому контексті має сенс уважно проаналізувати у тому числі й термінологію, яка має розкривавати сутність конституційних президентських повноважень. Думаю, що такий аналіз надає підстави класифікувати ці повноваження на такі умовні групи, повноваження в яких часто переплітаються між собою:

А. Дорадчі консультативно-представницькі:

• представляє державу в міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

• звертається з посланнями до Народу і Парламенту і з поданнями до Конституційного суду

• вносить подання про призначення: прем’єр-міністра, міністра оборони, міністра закордонних справ, генерального прокурора, голови служби безпеки, голови Національного банку, а також про – оголошення стану війни, відповідальність Кабінету Міністрів,

• має право вето щодо прийнятих Парламентом законів і право законодавчої ініціативи у Парламенті

• підписує закон, беручи його до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми пропозиціями до Парламенту

• погоджує призначення та звільнення з посади голови Ради Міністрів Автономної Республіки Крим

Б. Владно-управлінські (адміністративно-розпорядчі):

• здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави

• приймає рішення про: визнання іноземних держав, загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні, введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, прийняття до громадянства України та припинення громадянства України і про надання притулку в Україні;

• призначає та звільняє: глав дипломатичних представництв, генерального прокурора, голову служби безпеки, шість суддів Конституційного Суду України, двох членів Вищої ради правосуддя, половину складу Ради Національного банку України і Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, третину складу Конституційного Суду України, голів місцевих державних адміністрацій

• призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України і позачергові вибори до Верховної Ради України

• припиняє повноваження Верховної Ради України

• зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України

• скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

• здійснює помилування;

• підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

• є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

В. Церемоніальні:

• приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

• присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;

• нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;

• призначає на посаду судді

Аналіз статті 102 Конституції України приводить до висновку , що основною функцією Президента України, як глави держави, є гарантування державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, а також – реалізація стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в ЄС і в НАТО.

В той же час Конституція не містить жодних повноважень (прав та обов’язків) і ефективних правових інструментів щодо реалізації цієї функції, а детального закону про Президента держави, який міг би передбачати такі повноваження та інструменти, – немає!

На завершення видається доречним проаналізувати умовний рівень народної довіри Президенту держави – представляти весь народ України при виконанні ним своїх повноважень на підставі результатів всенародних виборів. При цьому, слід мати на увазі, що поняття народ, на вірність якому демократично обрана на посаду Президента держави особа складає присягу, включає всіх виборців, які мають право голосу. Дані з відкритих джерел щодо проведених виборів шести президентів свідчать про таке:

1. Л.М. Кравчук був обраний на посаду Президента у 1991 році 61% виборців з 84%, які взяли участь у голосуванні

2. Л.Д. Кучма був обраний на посаду Президента у 1994 році 52% виборців з 71%, які взяли участь у голосуванні

Л.Д. Кучма був повторно обраний на посаду Президента у 1999 році 56% виборців з 74%, які взяли участь у голосуванні

3. В.А. Ющенко був обраний на посаду Президента у 2004 році 52% виборців з 74 %, які взяли участь у голосуванні

4. В.Ф. Янукович був обраний на посаду Президента у 2010 році 49% виборців з 69%, які взяли участь у голосуванні

5. П.А. Порошенко був обраний на посаду Президента у 2014 році 54% виборців з 59%, які взяли участь у голосуванні

6. В.О. Зеленський був обраний на посаду Президента у 2019 році 73% виборців з 62%, які взяли участь у голосуванні

Якщо співставити наведені статистичні дані, то вимальовується така тенденція:

Найбільшу активність громадяни України виявляли у виборах Президента держави у: 1991 році (набуття державної самостійності), у 1999 році (повторне обрання другого президента за результатами його першої каденції), у 2004 році (Помаранчева революція), у 2019 році (втрата народної довіри професійними політиками і надія на швидкі зміни на краще). Лише Л.М. Кравчук, на мою думку, мав найвищий представницький мандат і рівень довіри реальної більшості народу України. Аналіз причин і мотивів такого рівня – окрема професійна комплексна розмова експертів у сферах політології, соціології, демографії і правознавства.

Певні висновки з запропонованого аналізу може зробити кожен з читачів самостійно.