США понад 200 років не мали воєнних дій на території власної країни, але за останні 50 років встигли взяти участь в конфліктах у В’єтнамі, Афганістані й Іраку.

Там процес реабілітації та реінтеграції включав різні програми, політики й дослідження. Ці війни, як і підходи до розв’язання супутніх проблем, відрізнялись, але в обох випадках держава та суспільство вживали значних заходів для адаптації військових.

• Фізичні травми. Численні вогнепальні й вибухові травми призводять до ампутацій, пошкоджень головного, спинного мозку, що навіть із належним лікуванням та реабілітацією може призводити до обмежень повсякденного функціонування й життєдіяльності.

• Психологічні травми. Ветерани часто стикаються з посттравматичними та іншими психологічними розладами, депресією, тривогою, зловживанням алкоголем і психоактивними речовинами, як-от депресії або тривожність.

• Соціальна адаптація. Ветерани часто мають труднощі з поверненням до цивільного життя й працевлаштуванням через тотальну необізнаність, стигматизацію та неготовність суспільства прийняти людину, яка втратила своє здоровʼя і своїх близьких, захищаючи країну, частиною якої і є це суспільство.

Аналізуючи рік роботи мережі реабілітаційних центрів RECOVERY, можу сказати, що одними з найпоширеніших поранень у воїнів є саме мінно-вибухові.

Майже половина з них мають такі наслідки, як ампутації, черепно-мозкові й спінальні травми. Найчастіші ампутації — нижніх кінцівок на рівні стегна. Уламки уражають ноги, а тривала евакуація з затягнутим турнікетом призводить до високої ампутації.

Більшу частину часу військові після поранень проводять у тилових лікарнях. І саме там розпочинається їхній реабілітаційний шлях.

Як і хто реабілітує поранених українців

В Україні реабілітаційні послуги надають мультидисциплінарні реабілітаційні команди. Це команди спеціалістів, які складаються з фізичних терапевтів, ерготерапевтів, терапевтів мови й мовлення, фахівців ментального здоров’я та великої кількості функціональних фахівців.

За потреби до планування реабілітації долучаються спеціалісти інших напрямків — протезисти, травматологи, неврологи тощо.

Перед початком реабілітації важливо встановити її цілі. Ці цілі — спільні, які обговорюються не тільки лікарями, фізичними терапевтами та ерготерапевтами, а й пацієнтом. У когось, наприклад, уже є дитина, і пацієнт хоче повноцінно з нею взаємодіяти. Хтось хоче повернутися на службу й має відповідні вимоги до себе.

Команда допомагає досягати цих цілей. Залучення психолога дозволяє не лише мотивувати пораненого, але й почати довгий шлях роботи з психологічною травмою.

Бувають пацієнти з, наприклад, потрійною ампутацією, які повертаються до побратимів. Вони вже не будуть піхотинцями, але можуть працювати й допомагати на відстані, в тилових підрозділах або штабі.

Для реінтеграції ветеранів недостатньо їх запротезувати і відновити функції. Ті ж США ще в 1957 році, після двох років війни у В’єтнамі, запустили державні програми підтримки, серед яких особливі освітні можливості для ветеранів.

Ми дедалі більше спостерігаємо ефективність адаптивного спорту. В центрах RECOVERY ми залучаємо пацієнтів до занять боксом, настільним тенісом тощо. Це дає їм мотивацію та відчуття, що вони можуть щось досягнути.

Фундаментальні зміни в суспільстві можливі лише за спільних зусиль громадян і державного апарату.

Наприклад, адаптація ветеранів у США — багатогранний процес, що включає законодавчі ініціативи, медичну й психологічну підтримку, а також освітні кампанії.

Велику частину роботи виконує профільний Департамент у справах ветеранів (U.S. Department of Veteran Affairs, також відомий як VA). Саме VA протягом сторіччя запустив численні програми для відновлення військових, їх психологічної підтримки, пільг на придбання житла, працевлаштування тощо.

Прикладом того, як нативно комунікувати із суспільством, є співробітництво з медіа та кінематографом. У різні часи американська кіноіндустрія випускала фільми, серіали й документальні стрічки, що висвітлюють життя ветеранів і їхні проблеми, такі як «American Sniper» та «The Hurt Locker». Така робота допомагала суспільству подолати прірву між цивільними і військовими.

Місцеві органи самоврядування для освіти населення організовували пам’ятні дні та спеціальні події, на яких суспільство, особливо діти, могли більше дізнатися про особливості життя й проблематику, з якою стикаються колишні військові. Ініціативи на кшталт проєкту «Veterans History Project», запущеного Бібліотекою Конгресу, зібрали та зберегли тисячі усних історій ветеранів, що дозволяє майбутнім поколінням краще розуміти реалії війни.

Ситуація, у якій ми опинилися, вимагає подібного комплексного підходу. Кожен мусить робити своє, рухаючись у спільному напрямку.