На четвертому році війни дедалі виразніше проявляється управлінська криза, що охоплює як державні інституції, так і політичні процеси. Зростають виклики, пов’язані з виснаженням апарату, розмиттям відповідальності, вертикалізацією ухвалення рішень і дефіцитом стратегічного бачення. На цьому тлі суспільство опиняється в ситуації, коли війна вимагає максимальної довіри та мобілізації, а реальні управлінські практики часто демонструють протилежні тенденції.
Окремим виміром цієї кризи стають корупційні скандали, що підточують довіру та легітимність держави у найчутливіший період. Зокрема Міндічгейт став не лише інформаційним епізодом, а симптомом глибших проблем — непрозорості рішень, комунікаційної слабкості, конфлікту очікувань суспільства та практик влади. Ці випадки не просто формують хвилі обурення, а оголюють межі терпіння суспільства, яке робить величезні жертви заради перемоги і справедливо очікує високих стандартів від управлінців.
Під час дискусії відзначили наступні тенденції і проблеми:
- Україна перебуває в ситуації надзвичайної управлінської непевності, де будь-яке різке рішення може мати непрогнозовані наслідки. Йдеться не про окрему помилку чи збій, а про накопичену кризу управління на четвертому році повномасштабної війни. І виявом, і каталізатором кризи став корупційний скандал із т.вз. «плівками Міндіча».
- Стійкість України забезпечувала не так влада і її вертикаль, як саморганізація суспільства. Зокрема, бізнесу, волонтерів, родин військових, мереж підтримки збройних сил.
- Жодна політична конфігурація не вічна. Розпад правлячого тандему в українській політиці теж рано чи пізно мав статися. Але питання не стільки в персоналіях, скільки в тому, з чим і з якою здатністю держави до виконання своїх функцій.
- Ми входимо в дуже турбулентний рік, коли, ймовірно, будуть вирішуватися якісь воєнні-поствоєнні конфігурації, коли будуть ухвалюватися чи обговорюються рішення, які фундаментально вплинуть на майбутнє і України, і Європи. І тоді постає питання, а як, з ким, в який спосіб держава буде спроможною виконувати свою роль і яким чином нам правильно розподілити свої ресурси, свої зусилля, що пріоритезувати, щоб досягти максимум в складній ситуації.
- Ми знаходимося в ситуації коли війна йде, і довго буде йти, а ми в проміжку, де можна зробити в ній якусь перерву. Не навпаки. Відтак, наступний період, що би ми не хотіли, – з виборами, без виборів – буде заряджений на підготовку до подальшої оборони. А це значить, ми не отримаємо ніякої нової конфігурації влади. У нас буде все те ж саме. Тільки сильна президентська влада можливо буде контролювати питання корупції з більш сильним парламентом.
- На загальну ситуацію в країні, на управлінську кризу і подальший розвиток політичних подій та процесів дуже впливають перебіг ситуації на фронті, перебіг переговорів. Не можна виключати сценарій, де не лише вибори, але й зміни в Конституції будуть не нашою внутрішньою волею, а прописані в угодах навколо завершення гарячої фази війни.
- Проблема з переговорами значною мірою в тому, що там фактично по кожному пункту можна далі плавно протискати Україну. Тобто це не те, що один раз підписано, зафіксовано і далі прогнозовано реалізується, а це питання інтерпретації, виконання, впливу. І питання змін до Конституції, тобто умовної «боснієзацій», може бути не прописано в рамковій угоді, але може стати частиною повоєнного політичного процесу.
- У Зеленського остаточно завершився його т.зв. «медовий місяць» із українським суспільством, який тривав дуже довго, фактично 7 років. Це період, коли він володів беззаперечною, хоча і більшою чи меншою, але підтримкою більшості українського суспільства. На сьогоднішній день ця реальність зникає і виникають деякі інші реальності і виклики.
- Діючий президент наразі фактично вичерпав свої можливості, а його легітимність і підтримка базуються на протидії зовнішньому тиску. При чому як з боку РФ, так і з боку Трампа.
- 28 листопада 2025 ми були на порозі вже серйозної автократії з можливим внутрішнім вибухом і з можливими вуличними протестами через спроби попереднього керівника президентського офісу використати силові ресурси для збереження себе на посаді.
- Із звільненням Єрмака нічого не змінилося. Ми просто уникнули внутрішньої катастрофи.
- Визначаючись із новим главою свого Офісу президент фактично визначається із моделлю організації своєї влади.
- Роль парламентського контролю сьогодні виконує не Верховна рада, а НАБУ і САП, а влітку це робили люди із картонками, переважно молодь.
- Криза проявила, що в нас фактично немає контреліт. І у владу претендують повернутися сили, відстронені у 2019. А також сили, які відсторонені в 2023, т.зв. «Монако». І ті, й ті мають великий дефіцит довіри в суспільстві.
- Із нових довіра в суспільства є в окремих військових (Залужного, Буданова тощо), але вони можуть і не отримати своє місце при реконфігурації влади.
- Ще однією значною проблемою є програмна. Так і не з’явилося цілісної програми реконструкції України, відновлення, побудови нової країни. Ми не маємо відповідей про фінансові аспекти – скільки нам дадуть на це гроші, з чого ми будемо заробляти, як ми будемо віддавати борги, як зробимо і утримаємо антикорупційну модель такою, щоб забезпечувала неуникність покарання. Немає такої програми, з якої нове покоління управлінців зайде у владу.
- Регіони існують значною мірою самі «в своїх командах» і, в більшості випадків, в певному автономному режимі. А без їх участі якась консолідація, якісь певні конституційні домовленості, нова суспільна угода т.д. не є можливим.
- Проблемою кадрового резерву є не лише підготовка нових спеціалістів, але й використання тих, хто звільнився і не отримав застосування своїм професійним навичкам на новому рівні. Багато фахівців з управління середньої ланки, зокрема, і в регіонах фактично опинилися «за бортом» процесів, а їхній досвід і вміння могли би бути корисними в кризових умовах.
- Якщо у 2026 році все ж нас чекають вибори, це не трагедія. Суспільство в принципі вже дозріло до ротації влади. Однак нормальних організаційно-правових політичних, легітимних рамок для виборів в найближчі місяці немає і їх не може бути.
- В той же час глухе заперечення, теми виборів вже теж не працює. Маємо розуміти, що це навіть розглядається частиною якихось гіпотетичних мирних домовленостей.
- Сьогодні ми і дискутуємо, і діємо в значною мірою нав’язаній Кремлем (за участі і під тиском американців) рамці – вибори, як їх проводити, як має діяти президент і т.д.
- Вибори – період особливої слабкості України.
- Старт виборчої кампанії в Україні із високою ймовірністю запустить інтенсивні та руйнівні «розбірки», до яких будуть втягнуті всі можливі теми та учасники.
- Через дискредитацію пройдуть всі кандидати. Ті, хто переможуть будуть ослабленими і з підірваним кредитом довіри.
- Ймовірні кандидати на президентських виборах недосвідчені в питаннях управління державою. І це створює свої небезпеки. Особливо в умовах невідлагодженої системи і спроб використати це росіянами.
- Росія на цьому тлі скористається будь-яким приводом для розбурхування ситуації.
- Ускладнені по процедурі, по безпеці, по організації, по законодавчому оформленню, по очікуваній інтенсивності конкуренції вибори можуть бути просто не визнані РФ. А США Трампа можуть їх в цьому підтримати. І тоді це принесе повну політичну делегітимізацію в Україну.
- З виборами ключовою проблемою є не стільки організації і проведення, скільки забезпечення легітимності їхнього результату. Зараз немає таких механізмів – ОБСЄ немає вже належного авторитету та можливостей забезпечити спостерігачами, під питанням паралельний підрахунок, екзитполи.
- Додаткове ускладнення для проведення виборів – ми вже дуже мало знаємо змінене війною українське суспільство, в якому з’явилося багато нових груп і страт. І дуже складно передбачити як це відобразиться політично.
- Хоч вибори і єдиний шлях повного оновлення, але їх треба по можливості відкладати.
- Вибори треба починати від місцевих рад і проводити не одночасно – рухати з заходу на схід. Наступними мають бути вибори до Верховної Ради і лише третім – вибори президента. І має бути передбачено, що ці вибори не більше як на три роки каденції.
- Є потреба переформатування Верховної Ради. Найкращий спосіб – нова коаліція, новий голова Верховної Ради, новий уряд. Це дасть певний імпульс легітимності.
- Це можна зробити через досвід 1995 – механізм конституційного договору. Це могла б бути угода про роботу в екстремальних умовах Верховної Ради, президента і уряду.
- В такому конституційному договорі також можна передбачити, як мають пройти наступні вибори.
- Конституційний договір теж має визріти. Час показав, що існуюча конституційна система не підходить. Прописана в Конституції медведчуківська модель з розділенням виконавчої влади, фактичним двовладдям, президентурою, тощо – нефункціональна.
- Конституційний договір – це план на майбутнє, якою має бути Конституція після війни, коли виникне можливість її ухвалити чи змінити. Але той план, за яким політичні еліти і громадянське суспільство домовляться почати жити вже зараз.
- В такий Конституційній договір може бути внесено пункт про неосудність президента – йому треба надати гарантії. І цим зацікавити і залучити до цього процесу.
- Можливий шлях – часткове оновлення. Тобто, розширення кола суб’єктів управління, причетних до прийняття рішень.
- Парламент мав імпульс для повернення своєї суб’єктності, але поки його не використав. Наразі там все ж існує більшість, хоча й далеко не моно-, але це формально, не підтверджується реальними голосуваннями. Втім, там можливе конструювання коаліції на базі сформованих груп і це був би крок до повернення інституційної сили парламенту.
- Чи має парламент потенціал на власну суб’єктність буде видно із його позиції по зміні нинішнього генпрокурора.
- Уряд – єдина структура, яка повинна була би зараз зміцнитися, посилити свою суб’єктність для реагування на кризу. Але для цього необхідне його кадрове зміцнення і переформатування. Тоді може зрости його ефективність і довіра до нього суспільства.
- Необхідно «відірвати» уряд від Офісу президента, хто б не очолював останній. Уряд має стати самостійним центром прийняття рішень.
- Оскільки посилити уряд через парламент в сьогоднішніх реальних умовах є проблемою, можна зробити це зовні – через залучення представників громадянського суспільства, інших суспільних сил і груп. Зокрема, військових, які пішли на фронт із бізнесу і вже повернулися.
- В країні має функціонувати система легітимних власних інституцій влади (президент, уряд, парламент). Наразі їхню правову легітимність поставити під сумнів не можна – вони діють на основі Конституції. В умовах, коли можливо доведеться приймати дуже непопулярні рішення, це важливий момент для збереження контролю над ситуацією.
- Якщо змінювати владу суто через вибори, без зміни процедур, без зміни правил гри, то це може завети нас у ще більшу кризу. Те, що виявили «плівки Міндіча» можна виправляти тільки законодавчо. Але сподівань на внутрішні сили, зокрема, готовність до цього парламенту мало. Єдиний робочий вихід –
- відкриття кластерів, це виключно ЄС, це умови надання кредитів проведенням необхідних цих реформ.
- Без виборів збільшення легітимності і загальної підтримки можна досягти через активніше використання учасницької демократії. Це і забезпечить і більшу прозорість, і зменшить корупцію, і підвищить ефективність управління.
- Необхідно відновити і продовжувати децентралізацію через закони повноваження, ресурси, більше фінансів, зміцнення місцевих бюджети. Тоді демократія зможе все ще розвиватися і без виборів, можливість проведення яких позбавила війна.
- Потрібно навести лад із електронним декларуванням для держслужбовців. Воно зараз неефективне і несправедливе і є перепоною для переходу на держслужбу для чесних фахівців. Де-факто ті, хто розпоряджаються мільярдами, таких декларацій не здають.
- Сьогодні не вистачає серйозного діалогу про майбутню систему врядування і майбутню конституційну реформу. Про це мали б говорити фахівці, експерти, політики, представники громадянського суспільства, медійники. Суспільний договір, про який часом нагадують – це просто все ж більше про забезпечення. правильного врядування, але не про сам його зміст.
- У громадських діячів, які пішли у владу, формується своєрідний ресентимент до критиків із боку громадянського суспільства. Після переходу на посади вони відчувають себе у вакуумі підтримки, але із підвищеними вимогами до відповідальності. В той час як недавні колеги із громадського сектора можуть виступати щодо них і як судді, і як прокурори, і як експерти водночас.
- Інституції і їхня функціональність дуже важливі, але значення мають і персоналії. Від них теж залежить робота інституцій. Ті особи, які замішані в корупційних скандалах, не повинні мати повноважень.
- В комунікації громадянського суспільства із владою домінує викривальний стиль, в межах якого дефіцит пропозицій рішень. Це ускладнює можливості саме діалогу.
- Крім розбудови інституцій важливо шукати та підтримувати ціннісних людей і завдяки їм будувати прозорість та підзвітність влади і держави.
- Призначення «нового Єрмака» має не таке значення, як те, щоб не дати можливості відбутися «новому Єрмаку», хто б не отримав цю посаду. І в цьому роль громадянського суспільства, яке має упередити узурпування влади на майбутнє.
- В перспективі ближчих півроку є сенс не думати над тим як міняти владу чи провести вибори, а про те, як якось зберегти нинішню конфігурацію, бо вона дозволяє системі триматися. Але, звісно, треба існуюче управління суттєво вдосконалювати. Передусім через посилення незалежності важливих державних інституцій. Тобто, обрання керівників не політично, а через конкурси. Зокрема, конкурси на посаду генерального прокурора, керівника Національної поліції тощо.
- Важливою є дискусія не тільки і не стільки про зміни влади, скільки про те, як підсилити позиції України. Зокрема, маючи спільний голос громадянського суспільства за кордоном.
- Є необхідність створення антикризової програми, яка б включала базові позиції, які розділяли б всі. Нехай їх було б лише 10, але вони підтримувалися б всіма сторонами. В тому числі громадянським суспільством. І це були б короткострокові антикризові заходи, з горизонтом в ближчі тижні, навіть не місяці.
- Від громадянського суспільства мало пропозицій про вирішення управлінської кризи в контексті державної служби.
- Громадянське суспільство не може постійно замінювати державу. Його роль – підтримка, контроль, тиск, адвокування, але не повноцінне управління. Потрібно формалізувати нові механізми взаємодії між державою і суспільством.