Дослідження «Демініціатив» про втрачену довіру, кришталеві кулі та скляні стелі
Моновлада за два з половиною роки не впоралася з узятими перед виборцями зобов’язаннями змінити країну. Більш того, тепер важливо не допустити згортання реформ, започаткованих після Революції Гідності під тиском міжнародних партнерів.
Напівпорожня «склянка» довіри
Зірване обрання керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури — не просто демонстративне підсування «свині» з листівкою «Какая разница» під різдвяні ялинки Білого дому, Даунінґ-стріт 11, Єлисейського палацу, Федеральної канцелярії та ще кількох важливих для України локацій. Це ще й зухвале розхитування переповненої чаші народного терпіння.
Ще в серпні, до «Кримської платформи» та розслідування Беллінгкету, до зірваних поставок кисню в ковідні лікарні та «тисячі за вакцинацію», ми поцікавилися в наших співвітчизників, що вони думають про реформи в країні. Про всі разом і про деякі важливі зокрема.
Отримані результати ми порівняли з даними грудня 2019 року, коли уряд Олексія Гончарука та парламентська монобільшість обіцяли зробити все, «щоб українці жили довше, безпечніше, заможніше та щасливіше».
Слід визнати, що тоді громадяни назагал вірили новій владі, хоча навіть після перших п’яти місяців роботи почали з’являтися сумніви в її здатності до проведення реформ. Тоді ще світлої пам’яті Ірина Бекешкіна стверджувала, що «нову» і «стару» владу об’єднує невміння комунікувати і пояснювати свої дії.
Проте минуло ще два роки, і суспільна оцінка здатності команди Володимира Зеленського досягати успіхів у втіленні реформ різко впала.
Сьогодні частка українців — абсолютних скептиків стосовно успішності реформ (27%) — загалом уже більша, ніж у травні 2018 року (23%). Згадаймо, що від травня 2018-го лишався рік до моменту, коли виборці відгукнулися на заклик молодого й зухвалого (ще важливо — успішного) чоловіка «зробити разом» політиків, котрим не вдалося довести до ладу обіцяні реформи, щоб зажити «по-новому». Тимчасом частка оптимістів, які так чи інакше вірять в успіх реформ, упала до 38%. Це значно менше, ніж у грудні 2019-го (51%), не кажучи про показник червня 2019-го (70%).
Як не крути, але ця «склянка» вже наполовину порожня. Чому це важливо? Тому, що віра в успіх є важливим чинником мобілізації підтримки, внутрішньої готовності терпіти труднощі й навіть заплющувати очі на помилки чи навіть порушення з боку влади.
Чим менша віра в успіх, тим нижча довіра до будь-яких, навіть добре організованих і продуманих дій уряду. Цю довіру неможливо породити чи підтримувати віртуальними трюками, але легко зруйнувати демонстративним порушенням обіцянок і зобов’язань.
Ось тому ми і вважаємо, що зрив прозорого обрання керівника САП — це удар по сприйняттю громадянами антикорупційної політики. А медійний розголос зловживання владою буде й надалі зменшувати ресурс громадської довіри.
Інший тривожний дзвіночок: у моновлади попереду ще два роки повноважень, однак в успішність її дій із реформування країни вірять майже стільки ж (38%), скільки вірили в успіх команди Порошенка за рік до виборів (35%). Отже, перед президентською командою постає складний вибір між політикою реформ і політикою, спрямованою на електоральний успіх.
На перший погляд, у Зеленського більший ресурс часу, щоб змінити ситуацію на краще. Проте може виявитися, що запас народного терпіння не дозволяє проводити непопулярні реформи, тим паче на тлі російської загрози і в умовах неподоланої епідемії ковіду.
Про це свідчить самооцінка громадянами готовності терпіти труднощі задля проведення реформ.
Якщо у грудні 2019-го майже 49% опитаних стверджували, що готові потерпіти матеріальні труднощі, поки нова влада працює над реформами, то через майже два роки таких лишилося 37%. І, навпаки, більшість (57%) уже не готова жертвувати добробутом заради змін, бо не вірить у реформи (30%) або просто не в змозі терпіти через складне матеріальне становище (27%).
Тобто, щоб поповнити ресурс народного терпіння, владі доведеться або показати результативність своїх реформаторських зусиль, або поліпшити добробут тих, хто нині у скрутному становищі. Роздача «тисячі за вакцинацію» ніби підказує, що на думці в уряду. А ось дослідження свідчать, що українці чекають від президента і його команди не дармового хліба і не дешевих видовищ.
Про скляні стелі та непробивні мури
Ключовий момент у тому, що народні сподівання все ще пов’язані саме з президентом. І це стосується не лише його прибічників: майже 45% опитаних назвали главу держави «головним рушієм здійснення в Україні необхідних реформ», або майже 40%, якщо відняти тих, хто водночас назвав його «гальмом для здійснення реформ». Саме президент, мов локомотив, тягне за собою уряд (34%) і свою партію у Верховній Раді (22%).
Наприклад, чи відомо президентові, що 69% його потенційних виборців не задоволені його зусиллями у проведенні судової реформи, а 50% — підтримали ліквідацію одіозного Окружного адміністративного суду Києва? Чи не варто поборотися за цих виборців, замість того, щоб користуватися сумнівними послугами тимчасових мешканців ОАСК?
Чи усвідомлює Володимир Зеленський, що його вибіркова, юридично слабка та непослідовна боротьба з олігархами з допомогою телеканалів інших олігархів може обернутися тільки електоральними втратами? Адже 50% громадян, які вважають саме олігархів найбільшими гальмівними «колодами» на шляху реформ, не забудуть перед виборами поцікавитися, які ж конкретно результати оголошеної «деолігархізації».
Тому якщо Володимир Зеленський справді хоче повернути втрачені позиції, йому варто задуматися над пріоритетами роботи на наступні два роки.
Народ скаже, як зав’яже
Звісно, ми не переоцінюємо значення замірів громадської думки як інструмента коригування державної політики. Проте ніщо не заважає владі, котра декларує трирічне планування доходів і витрат державного бюджету й ще не встигла офіційно відмовитися від «людиноцентричного підходу» в роботі уряду, врахувати тенденції та зміни в запитах громадян.
По-перше, найбільш нагальними реформами, на думку українців, лишаються антикорупційна (59%) та медична (54%). Зазначимо, першочерговість цих політик не зазнала змін із 2019 року. Тобто громадяни не побачили істотних досягнень влади на обох напрямах: якщо про успішність реформи охорони здоров’я заявляли 9% і в грудні 2019-го, і в серпні 2021-го, то оцінка успішності дій у боротьбі з корупцією впала з 10 до 5%.
Можливо, все таки час замінити «татарових» і «смирнових» на більш професійних та доброчесних кадрів?
І, мабуть, час розплющити очі й чесно визнати, що ковід зруйнував медичну систему, а також дослухатися до лікарів і волонтерів, які так само віддано й винахідливо рятували хворих, попри колапс системи, як у 2014-му волонтери та добровольці рятували ситуацію на фронті.
По-друге, є група питань, які показують зростання стурбованості громадян. Вимога зайнятися реформою освіти (23%) напевно зумовлена вадами, які проявилися під час локдаунів. Запит на земельну реформу (26%), зміцнення обороноздатності (26%), реформу енергетики (21%), на нашу думку, свідчить: громадяни сумніваються, що влада взагалі розуміє, які кроки треба робити, аби не було злиднів при рекордних врожаях, були сили захистити країну і уникати кризи в опалювальний період.
Справжня «родзинка» — зростання запиту на конституційну реформу: з 5% у грудні 2019-го до 15% у серпні 2021-го. Більшість тих, хто вважає, що Конституцію треба змінювати, так само бачить президента рушієм реформ. Можна припустити, що це невелика, але консолідована група прибічників президентської республіки. І в ній представлені виборці різних політичних лідерів, які в умовах кризи чекають наведення порядку «залізною рукою».
А ось до деяких реформ помітне певне зниження суспільної уваги. Це пенсійна реформа (з 46 до 38%), реформа органів правопорядку (з 37 до 29%), реформа децентралізації та регіонального розвитку (з 14 до 8%).
Тут помітні такі особливості. Серед тих, хто обрав пенсійну реформу, значно більше опитаних, котрі вважають, що нова влада проводить реформи без урахування думки людей та що реформи погіршують умови життя. І це переважно люди пенсійного віку (60 років та старші). Тобто для них пенсійна реформа — це насамперед питання підвищення пенсій та доступності ліків. На тлі цьогорічної інфляції такі настрої цілком зрозумілі.
А зниження уваги до реформи правоохоронної системи та децентралізації можна пояснити саме загостренням інших питань та відсутністю прогресу щодо найважливіших пунктів (див. вище).
Не треба мати магічні здібності та кришталеві кулі, аби спрогнозувати, що чекає на владу, яка не впорюється зі своїми обов’язками й не виконує виборчих обіцянок. На неї чекає програш на виборах. Однак річ у тому, що людей цікавить не зміна еліт і прізвищ, а зміна якості життя. І в президента є ще час та можливості, щоб, незалежно від особистих перспектив після 2024 року, відмовитися від хибних цілей аби зайнятися реформами, яких вимагає суспільство.