Затримання у Польщі ветерана війни на Донбасі Ігоря Мазура стало справжньою топ-темою в українському та польському просторі.
І підстав для цього було більш ніж достатньо – адже ветерана АТО було затримано через канали Інтерполу на запит РФ. Своєю чергою Росія звинувачує Мазура в участі в бойових діях на площі Мінутка у Грозному в Чечні.
На перший погляд ситуацію дуже швидко вдалося владнати – вже за день Мазура було передано на поруки генерального консула України у Любліні.
Втім, чи дійсно можна говорити про вирішення цієї проблеми? Адже це не перший (і вочевидь, не останній) випадок того, що РФ зловживає запитами через Інтерпол.
Більше того, теоретично справа Мазура може отримати продовження. Адже польський суд може поміняти своє рішення – а це означає, що Україна має повернути ветерана у Польщу, причому з перспективою подальшої передачі до РФ, а у випадку невиконання цього – отримати гучний міжнародний скандал.
Так, наразі вірогідність такого сценарію видається вкрай низькою. Проте варто пам’ятати, що подібні запити через Інтерпол вже поставлені РФ “на потік”.
А це означає різке зростання вірогідності того, що одного разу трапиться “чорний лебідь” – розвиток ситуації піде за поганим для України сценарієм.
За словами посла України у Польщі Андрія Дещиці, це далеко не перший випадок, коли РФ використовує міжнародні правоохоронні органи для політичних переслідувань.
Впродовж останніх двох років у Польщі зафіксовано 19 випадків затримання громадян України на підставі “червоних карток” та інших інструментів Інтерполу, ініційованих російською стороною. Підставами для підготовки запитів про екстрадицію, як правило, є підозра громадян України у вчиненні на території РФ тяжких злочинів, таких як вбивства, зґвалтування, викрадення людей, торгівля зброєю, розбійні напади, переміщення та реалізація наркотичних речовин, економічні злочини, шахрайство тощо.
Важливий момент: частина затриманих, окрім громадянства України, мають також громадянство РФ та були затримані за російськими паспортами, які вони пред’являли під час перетину кордону.
З усіх затриманих статус учасника АТО/УБД підтверджено у двох громадян, які зараз перебувають в Україні. Справи саме цих громадян Росія використала, намагаючись звинуватити їх не у військових злочинах, а у звичайному криміналі. У одного затриманого посвідчення учасника бойових дій виявилися фальшивим, щодо решти тривають перевірки.
Звичайно, в Польщі чудово розуміють реальні підстави російських запитів, як і те, що РФ не здатна забезпечити справедливе судочинство. Втім, побутовий характер звинувачень дещо збільшує вірогідність того, що в окремих справах суд погодить видачу.
Ця ситуація ускладнюється ймовірністю того, що в окремих випадках посвідчення УБД може дійсно використовуватися як захист від кримінального переслідування за реальні злочини.
А Росія, повторимо, явно грає у довгу. Для росіян немає різниці, скільки разів суди європейських країн стануть на бік українських ветеранів – набагато важливіше отримати перемогу.
Чи може Україна щось протиставити Росії? Безумовно!
Потрібно вже зараз вголос говорити про такий план РФ, роблячи наголос на тому, що навіть у випадку суто кримінальних звинувачень передача Росії громадян України неможлива, адже де-факто переслідування відбувається саме через участь у бойових діях на боці України. А в тих випадках, коли йдеться про фальшивих ветеранів, рішення про екстрадицію має приймати Україна.
Саме тому Україна вже зараз має зайнятися розробкою заходів, які створять умови для уникнення видачі РФ українських громадян. Як мінімум – це потребуватиме розробки алгоритму спільних дії українських МЗС, Міноборони, МВС. А як максимум – винесення цих питань на рівень міжнародних відносин України із країнами ЄС.
На додачу – варто вже зараз передбачити у бюджеті кошти на залучення адвокатів, які б займалися справами затриманих учасників бойових дій.
Але головне – цю роботу треба починати вже зараз, саме на державному рівні, не чекаючи того самого “чорного лебедя”.
Публікації в рубриці “Експертна думка” не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора
Стаття була написана під час чергового засідання Форуму “Україна-Польща”, який у партнерстві проводять Міжнародний фонд “Відродження” та Фонд ім. Стефана Баторія
