Яку модель Україні варто запозичити у країн Заходу
В Україні давно назріла потреба у реформуванні системи реєстрації місця проживання. Так, у спадок від СРСР нам дісталась «дозвільна» модель «прописки», яка полягає у тому, що людині необхідно приносити стопку документів та доводити відповідному органу своє право проживання у житлі, щоб зареєструвати цей факт.
Найбільше від такої системи страждають орендарі житла, адже часто його власники відмовляються укладати з ними належний договір оренди або ж надати згоду на реєстрацію. Переважно це пов’язано з тим, що власники житла бояться, що реєстрація сторонніх осіб у їхньому житлі зможе спричинити виникнення у останніх певних прав на нього. Такі страхи не є виправданими, адже чинне законодавство цього не передбачає. Також орендодавці бояться потрапити в поле зору податкової (хоча оренда житла підтверджується відповідним договором) або втратити субсидію.
Але варто визнати, що поточна процедура зняття з реєстрації власником житла інших зареєстрованих у ньому осіб є доволі бюрократичною. Як правило, це можна зробити тільки через суд, якщо останні добровільно на це не погоджуються. В результаті щонайменше 6,8 млн осіб в Україні проживають не за місцем своєї реєстрації.
То який же вихід з такої ситуації? У більшості країн Заходу функціонує декларативна (повідомна) модель реєстрації місця проживання, за якої громадянам не потрібно підтверджувати стопками документів своє проживання за певною адресою. Людина просто повідомляє компетентні органи про те, де живе. Для власників житла жодних ризиків немає, оскільки фіксація місця проживання не спричиняє для них жодних майнових наслідків. Адже права на житло регулюються окремими угодами (купівля-продаж, дарування, оренда, іпотека тощо). Саме тому Україні варто таку модель запозичити.
Здавалося б, така реформа в Україні вже на підході. Міністр цифрової трансформації Михайло Федоров заявив, що у Верховній Раді зареєстровано «реформаторський» законопроєкт Мінцифри. Він, за словами міністра, має на меті зробити послугу з реєстрації місця проживання «максимально зручною і простою — онлайн та за кілька кліків». При цьому законопроєкт чомусь подано не урядом, а зареєструвала група народних депутатів.
Такій заяві міністра можна було би тільки порадіти. Але якщо ознайомитись із текстом законопроєкту, то наболілу реформу системи реєстрації місця проживання у ньому… не знайти.
Так, дійсно, законопроєкт містить низку прогресивних норм. Зокрема, він передбачає можливість реєстрації адреси проживання в режимі онлайн (зокрема, через портал «Дія»), знімає проблему для призовників та військовозобов’язаних, адже їм більше не потрібно буде подавати військовий квиток для реєстрації, а також актуалізує розміри адміністративних зборів у цій сфері. Однак на цьому прогресивність представленого документа закінчується.
Законопроєкт є недосконалим з точки зору нормопроєктувальної техніки. У ньому передбачаються два окремі механізми і поняття «декларація місця проживання» та «реєстрація місця проживання». Прочитавши їхнє визначення неможливо знайти різницю. Тільки глибокий аналіз дає зрозуміти, що «реєстрація» місця проживання стосується житла комунальної власності і службового житла, а «декларація» — будь якого іншого житла. При цьому декларація місця проживання не підтверджує права особи на проживання у житлі, а реєстрація — так. Хоча згідно із законодавством ордер є єдиною підставою для вселення в жиле приміщення державного або комунального сектору.
Однак головна проблема законопроєкту полягає в тому, що він не передбачає заявлену у його назві та пояснювальній записці реформу. Зокрема, у записці зазначено, що «існує нагальна потреба реформування діючого механізму обліку населення в Україні і запровадження інституту декларування місця проживання».
Але пакет документів для реєстрації місця проживання, за винятком відсутності обов’язку подавати військовий квиток, зовсім не змінюється. Зокрема, особі необхідно подавати органу реєстрації або документи, що підтверджують її право на проживання у житлі (рішення суду, договір оренди тощо) або ж пред’явити згоду власника житла, якщо таких документів немає. Отже, чинна система пост-радянського зразка, згідно законопроєкту, і далі продовжить своє існування. Лише буде «оцифрована».
То що необхідно робити? В Україні необхідно впровадити реальну декларативну модель реєстрації місця проживання. За такої моделі особа має просто повідомляти державі адресу свого проживання. При цьому реєстрація такої декларації не може породжувати у особи будь-яких прав на житло. Вона може слугувати лише для офіційної комунікації між особою та державою.
Жодних ризиків для власників житла така система нести не повинна. Більше того, органи реєстрації мають повідомляти власника про здійснену реєстрацію місця проживання за адресою його житла. Власник повинен мати безумовне право клопотати в органу реєстрації, в тому числі електронним шляхом, про зняття «чужої» особи з реєстрації у його житлі. Орган реєстрації має задовольнити таке клопотання невідкладно. Тобто згода власника працює за мовчазним принципом, постфактум.
Отже, поданий Мінцифрою законопроєкт необхідно щонайменше доопрацювати та передбачити у ньому, окрім цифровізації, ще й докорінну зміну самої системи реєстрації місця проживання. Інший та кращий варіант — ухвалити за основу альтернативний законопроєкт. Він передбачає не лише можливість отримання послуг з реєстрації місця проживання в режимі онлайн, а й також повністю нову, по-справжньому декларативну систему такої реєстрації.
Євген Школьний, експерт Центру політико-правових реформ, дня НВ