Ми часто говоримо про “незаперечну підтримку” України Європейським союзом, але не варто забувати, що в самому ЄС є дуже велика розбіжність позицій щодо відносин з нашою країною. Понад те: частину думок, які лунають в Брюсселі, у нас воліли би назвати “антиукраїнськими”.
 |
І йдеться не лише про маргіналів на кшталт праворадикальних проросійських партій.
“Європейська правда” публікує колонку Кнута Флекенштайна, депутата Європарламенту від Німеччини, одного з ключових соціал-демократів. Цей парламентар є віце-президентом групи SD та її повноважним представником у комітеті з питань зовнішньої політики. Водночас він вже 9 років працює у комітеті з питань співпраці з РФ, а у 2015 році відкрито лобіював послаблення санкцій.
Його позиція, висловлена у даній колонці, категорично суперечить позиції ЄвроПравди, але її варто знати, і усвідомлювати, що така думка також обговорюється в ЄС на високому політичному рівні.
* * * * *
Той, хто вважає програму “Східне партнерство” (СхП) приймальнею для вступу в ЄС, зменшує шанси на успіх цієї політики, яка передбачає набагато більше.
Сенс цього партнерства полягає в підтримці східних сусідів ЄС у здійсненні політичних, економічних і соціальних перетворень, щоб вони отримали вигоду від досягнень Євросоюзу і регіональної співпраці, а сам ЄС забезпечив собі стабільне і безпечне найближче оточення.
Йдеться про максимальний взаємний обмін без членства в інституціях ЄС, щоб уникнути появи нових ліній поділу.
Будучи частиною європейської політики сусідства, СхП також об’єднує в собі два підходи: підтримку ЄС конкретних реформ на двосторонньому рівні в поєднанні з пропозиціями тісної співпраці, а також створення стимулів для поліпшення багатосторонньої співпраці в регіоні як між самими східними державами-сусідами, так і з ЄС.
Тому в даний момент СхП зіткнулося з двома викликами.
По-перше, “Східному партнерству” потрібно домогтися успіху в підтримці старту реформ і їх ефективної реалізації в державах-сусідах, зокрема в Грузії, Молдові та Україні, які уклали амбітні угоди про асоціацію в сферах політичної співпраці та економічної інтеграції, а також договори про поглиблену і всеосяжну зону вільної торгівлі.
Євросоюз зобов’язаний нейтралізувати переконання, що з укладенням цих угод завершено певний етап, а також протистояти вимогам якнайшвидшої пропозиції переходу на наступний рівень співпраці. Навпаки, завдяки цим угодам саме і були створені можливості для більш тісного партнерства з довгостроковою перспективою.
По-друге, СхП опинилося перед викликом поділу партнерів на країни, які уклали угоди про асоціацію з ЄС, і країни, які їх не мають.
Наприклад, Грузія, а з нею і Молдова, і Україна усіма силами намагаються на основі угоди про асоціацію домогтися від ЄС ще більшого бажання йти їм назустріч. Попри неодноразові заклики до політики, точно підігнаної під окремих сусідів, ЄС не повинен відходити від своїх цілей поліпшити багатосторонню співпрацю між східними партнерами.
Цього можна домогтися лише шляхом збереження хоча б мінімального рівня консолідації всередині “Східного партнерства” і відходу від перманентного розділення на кожному форумі асоційованих і неасоційованих партнерів. Зрештою, запорукою довгострокової стабільності і безпеки є саме партнерська співпраця між усіма сусідами.
Крім того, в інтересах ЄС – стимулювати поширення ефекту переливу країнами, які успішно реалізують реформи, пов’язані з угодою про асоціацію.
На жаль, іноді ЄС посилає незрозумілі сигнали своїм сусідам, коли йдеться про місію “Східного партнерства”.
Бажання саме східних країн-членів ЄС перенести свій рецепт у здійсненні успішних перетворень на безпосередніх сусідів, тобто використовувати пропозицію вступу в ЄС як стимул для демократизації і ринкових реформ, цілком зрозуміло.
Однак Євросоюзу і його парламентаріям у відносинах з партнерами і особливо в публічних виступах в самих країнах-сусідах слід уникати підживлення нереалістичних очікувань від партнерства і марних надій на перспективу вступу.
Своєю неоднозначною позицією щодо питання про кінцеву мету “Східного партнерства” ЄС не робить послуги ні собі, ні партнерам. Навпаки, такою позицією він провокує конфлікти: стосовно політичних цілей всередині самого ЄС, внутрішньополітичних дискусій у сусідів і зовнішньополітичного напруження у відносинах з Росією.
Як інституції ЄС, так і його держави-члени повинні впевнитися у своєму завданні: “Східне партнерство” не є одновимірною і орієнтованою лише на вступ до ЄС політикою розширення. Воно – як і випливає з його назви – створює рамкові умови для партнерської співпраці між східними сусідами і з Європейським Союзом.
У центрі дискусії про подальшу співпрацю в рамках СхП мають стояти такі питання: як ЄС може надати найбільш ефективну підтримку своїм східним сусідам у зміцненні демократичних інститутів, затвердження верховенства права, модернізації економіки та досягнення суспільного прогресу? За допомогою яких ініціатив можна розширити регіональну співпрацю таким чином, щоб воно справила позитивний вплив на безпеку, особисті свободи та економічний обмін?
Тому нові ініціативи в питаннях кооперації мають бути пов’язані з ефективною реалізацією узгоджених реформ, щоб, з одного боку, домогтися винагороди амбітних реформаторських зусиль, а з іншого – зберегти стимули для досягнення успіхів у процесі подальших перетворень.
Коопераційні проекти повинні бути націлені на сприяння розвитку малих і середніх підприємств, розширення транскордонної інфраструктури на транспорті й в енергетиці, полегшення контактів на рівні громадянського суспільства і підтримку обміну в сфері освіти й наукових досліджень.
Якщо ЄС хоче реалізувати цілі своєї політики СхП, тобто партнерської співпраці в межах східного сусідства з країнами-сусідами, тоді йому і надалі слід сприймати всерйоз регіональний вимір цієї політики і навіть посилити його.
Поділ партнерів на асоційованих і неасоційованих не відповідає інтересам Євросоюзу.
Головним посланням ЄС, як і раніше, має залишатися те, що політичного і економічного успіху в довгостроковій перспективі можна досягти лише шляхом партнерської співпраці зі своїми сусідами.
Автори:
 |
Кнут Флекенштайн,
депутат Європейського парламенту
 |
Юлія Ваннінгер
керівник офісу Кнута Флекенштайна
Стаття вперше розміщена на сайті IPG і публікується з дозволу правовласника, з редакційними скороченнями
Публікації в рубриці “Експертна думка” не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора