Один із основних висновків останніх соціологічних опитувань думки українців щодо підтримки тих чи інших політиків стосується високого запиту суспільства на «інших». Громадяни вже починають аналізувати причинно-наслідкові зв’язки та пов’язувати буксування змін саме зі «старими елітами». Окрім цього, серед українців досить поширеною є хвороба патерналізму, через яку вони досі сподіваються, що «нові обличчя» зможуть кардинально зрушити ситуацію з місця, діючи в старій системі.
Ситуація останніх років довела, що проблема з елітами значно серйозніша. Фактично, наше суспільство вже однією ногою в кризі довіри до чинних інститутів влади та представників нинішнього політикуму. Дедалі частіше громадяни голосують «ногами» або обирають пасивні форми протесту – не відвідують вибори, псують бюлетені, готові голосувати «проти всіх».
Втім, суттєвий запит на появу нових політичних лідерів та смислів таки існує. А окремі «промені» нових ледь-ледь проблискують серед хмар корупції, популізму, неефективності та непрофесійності в управлінні державними процесами.
Недовіра до політиків настільки глибоко проникла в наше світосприйняття, що кожен новий потенційний політик проходить ретельну перевірку скепсисом до всіх деталей його біографії на своєму політичному шляху.
В ідеалі новий політик не має бути вихідцем із будь-якої політичної партії, що має стосунок до олігархів. Він має бути фахівцем у сфері управління, при цьому бути достатньо забезпеченим й не мати бізнесу. Новий політик – обов’язково освічений та повний ідей, як швидко покращити життя пересічних людей. Це людина, яка зможе працювати по 20 годин на добу 7 днів на тиждень, не особливо переймаючись, чи достатньо заробляє. Це чесна, професійна, освічена, кваліфікована та розвинена особистість, яку вже впізнають на вулицях.
Набір вимог крутіший, ніж у фантастичного персонажа Супермена. І все ж таки, незважаючи на такі високі вимоги й скепсис, деякі з українців, бодай частково досягнувши вказаних вище вмінь, намагаються йти в політику й власними зусиллями змінювати життя в державі на краще. Звісно, для досягнення змін потрібна критична маса не лише нових політиків, але й зміни в ухваленні рішень у державі та інша якість відповідальності в самих громадян.
Звідки візьмуться нові еліти?
Україна пережила дві хвилі «сходження» політичних еліт – пострадянську та олігархічну. Всі найвпливовіші кандидати в президенти отримали свої перші ресурси та стали впізнаваними в 1990-2000-х роках. Незначна частина представників національно-демократичного табору – родом із доби десидентства – остаточно втратили свою впливовість на початку 2000-х років.
Спритнішими виявилися представники колишньої радянської партійної номенклатури, які не просто йшли в політику, а попередньо здобували фінансові ресурси, щоб потім конвертувати їх у медійну впізнаваність та безпосередньо задавати порядок денний під час кожних наступних парламентських виборів. Безліч партійних проектів усіх можливих спектрів фінансувалися з кишень олігархів та підтримувалися підконтрольними їм медіа.
Водночас запит на нові якості в політиці виник у переддень Революції Гідності, з часу переслідувань владою тодішньої політичної опозиції в 2011-2013 роках. Тоді стало зрозуміло, що еліти потрібно змінювати.
Саме починаючи з позачергових виборів 2014 року запрацювали такі собі перші «соціальні ліфти» – до Верховної Ради були обрані громадські активісти, волонтери, журналісти, командири добровольчих батальйонів. Це не надто якісно вплинуло на розстановку сил та оновлення парламенту. Втім, факт залишається фактом – більш ніж 50 мандатів народних депутатів отримали громадяни, які раніше ніколи не були політиками. А значить, перший крок до появи «нових облич» був зроблений, нехай і за згодою тих самих «старих еліт» та олігархів. Тут варто уточнити, що переважна більшість політиків, які вперше потрапили до парламенту, так чи інакше працювали в старій системі координат. І хоч вони мають дещо інший погляд на процес змін у державі, втім, навряд чи їх можна вважати цілком новою елітою. Це радше передвісники можливих змін.
Також не допомогла ідея «експатів» – висококласних зарубіжних менеджерів, які мали очолити процес реформ у виконавчій владі. Через 4 роки їх майже не залишилося на посадах у міністерствах та різноманітних відомствах. А самі зміни та реформи або відбуваються вкрай повільно, або взагалі мають неоднозначну репутацію.
То де взятися новим політичним лідерам? Як правило, «нові обличчя» виникають під час розбудови конкретних спільнот. Це можуть бути громадський сектор, наукова спільнота, військові, релігійні діячі, бізнес-спільноти, тобто ті кола, в межах яких може «вирости» нова ідея становлення суспільства та сформуватися чіткі моральні якості нових еліт.
На жаль, жодна з цих спільнот наразі не може продукувати достатньої кількості необхідних кадрів для нових політичних еліт. Деякі з них узагалі перебувають у маргінесі чи лише на початковому етапі становлення. Звідси й відсутність яскравих ідей, які б об’єднували однодумців у міцні команди за інтересами. Тобто, йдеться про ідеологічні партії та рухи, з чіткою системою управління, ротацією лідерів та розуміння політичних цілей.
Немає в телевізорі – немає в політичному житті?
Ще одна проблема нових політичних лідерів – доступ до медійних ресурсів, які в Україні здебільшого належать олігархічним структурам. Тобто без їхнього дозволу потрапити на екрани телевізорів, на шпальти журналів та інтернет-сайтів майже неможливо. Навіть якщо твоя діяльність та ідеї можуть зацікавити десятки, а то й сотні українців.
За даними останніх соціологічних досліджень у питанні довіри до ЗМІ, близько 49% опитаних довіряють українським телеканалам. Традиційно більше довіряють традиційним ЗМІ літні люди, тоді як 57% молоді більше довіряють інформації, зібраній у соцмережах.
Поки що, за оцінками політологів, сегмент інтернет-ЗМІ та соціальні мережі не гратимуть вирішальної ролі в комунікаціях на наступних президентських та парламентських виборах. Однак ситуація стрімко змінюється: користувачів соцмереж стає дедалі більше. Так, наприклад, за останній рік кількість українських користувачів Facebook зросла на 67% – із 6,6 до 11 мільйонів. Тому вже на наступних виборах ігнорувати цей сегмент не вдасться – навпаки, саме інтернет-комунікації гратимуть вирішальну роль у агітації та спілкуванні з виборцями.
Цей факт, з одного боку, відкриває нові можливості для людей, які готові йти в публічну політику. Адже вони можуть безпосередньо спілкуватися зі своїми потенційними виборцями. Втім, такий вид комунікацій має й низку недоліків. Головні з них – це боротьба з фейками, кіберзагрозами та війни з «ботами» прихильників інших політиків чи політичних партій.
Цікавим є й те, що сучасні еліти використовують телебачення не лише для посилення власних інформаційних позицій, агітації чи «зливу» компромату на супротивників. Застосовується ще одна технологія – нівелювання самого процесу добору нових облич шляхом різноманітних телевізійних шоу та проектів. Політиків почнуть «вирощувати» на екранах телебачення, що підмінює саму суть політичного процесу – нам пропонують видовища замість реального впливу чи досягнень людини, яка вперше вирішила йти в публічну політику.
Кілька питань до виборців
Залишається й багато запитань до зворотного учасника будь-якого виборчого процесу – пересічного виборця. Саме завдяки неосвіченості та низькій політичні культурі велика кількість громадян виправдовують свою бездіяльність або навіть можливість продати голос на виборах за умовні «продуктові набори» чи 400 гривень.
І саме процес голосування в Україні наразі є одним із лакмусових папірців не лише демократичних виборів, але й можливості потрапити в політику будь-кому, хто має достатній фінансовий ресурс.
Виходів із такої ситуації два: або встановлювати певні обмеження для участі у виборах, або застосовувати сучасні технології вкупі з поступовим навчанням громадян, що таке політика і як вони можуть впливати на зміни в своїй державі. Деякі експерти пропонують застосовувати досвід Естонії, в якій вибори відбуваються за допомогою мережі інтернет. Громадяни голосують у своїх віртуальних «виборчих кабінетах», використовуючи спеціальний чіп у своїх документах про посвідчення особи.
Є ще кілька ідей – наприклад, встановити віковий ценз або брати плату за відвідування виборчих дільниць. Зібрані кошти могли б піти на оплату праці членів Центральної виборчої комісії, таким чином, повністю забезпечивши автономію цього органу від будь-яких впливів держави чи окремих політичних гравців.
Зрештою, можна піти ще однією стежиною – штрафувати та засуджувати громадян (позбавляючи їх права голосу на якусь кількість років), які намагалися купити та продати свій голос на виборах. Відповідне законодавство ухвалили ще в 2015 році, втім, поки що не було застосоване. Крайній випадок можливого застосування цих норм можна було перевірити під час довиборів у 205-му мажоритарному окрузі на Чернігівщині. Саме там під час виборів народного депутата була виявлена низка фактів підкупу виборців. Втім, поки що норми закону так і не запрацювали. А це буде створювати сприятливі можливості для підкупу виборців уже під час наступного виборчого сезону в 2019 році.
політолог