Мистецтво доважку
Мистецтво в нашій країні перебуває в ситуації, мабуть, найбільш вигідній і комфортній. Себто, в ситуації цілковитої офіційної незатребуваності. Що, звісно ж, дає йому, мистецтву, розкіш свободи й відсутності будь-якого контролю з боку держави. Ну справді, хто б сьогодні міг заборонити письменнику писати на ту чи іншу тему? Хто б міг заборонити комусь співати ті чи інші пісні? Кому це в принципі може прийти до голови? Фантастичний час виключеності зі сфери прискіпливої уваги, відсутність «компетентних органів» як таких. Пиши свої «1984» чи «Вальдшнепи» й нічим не переймайся. Якщо зможеш, звісно, чимось себе при цьому прогодувати.
Але! Щоразу, напередодні виборів, політика починає цікавитись навіть такими потенційно неперспективними для себе темами, як культура. А оскільки все наше життя перетікає в короткому й доволі жорсткому проміжку поміж перерозподілом потоків після попередніх виборів і підготовкою до нового перерозподілу напередодні виборів наступних, то зустрічі політики та культури таки час від часу відбуваються. Нічого особливо доброго з цього, ясна річ, не виходить. А що натомість виходить?
Виходить доволі непопулярний, але цілком передбачуваний процес інсталювання «майстрами культури» своїх сумнівних іміджевих дивідендів у не менш сумнівну (та що там не менш – куди більш) сферу українського політикуму. Зазвичай, це нікого не дивує. Зазвичай, це всіх обурює. Зазвичай, це має здатність повторюватись.
Спрацьовує ефект «забруднення»
Зрештою, чому участь мистців (музикантів, письменників, режисерів) у політиці так напружує? Здавалося б, усе цілком нормально – кожна людина (навіть письменник) має право публічно висловити підтримку тому чи іншому кандидату, кожен митець має право на свої політичні симпатії, подібне відбувається у всьому світі. Чому ж в українських реаліях похід людини культури в царину політики в більшості випадків закінчується цілковитим політичним та іміджевим фіаско? Що не так із нашою культурою?
Мені здається, з культурою у нас усе гаразд. А ось до політики, як такої, є питання. Тому спрацьовує саме цей ефект «забруднення» всього, що потрапляє до сфери політичної діяльності. Українська політика викликає в суспільстві такий стійкий скепсис та непідробну підозру, що нівелює своєю дотичністю будь-які спроби внести до стін парламенту чи в передвиборну кампанію створені медіапростором красиві ідеалістичні посили про красу, «яка врятує світ», про необхідність появи вітчизняного як не Гавела, то бодай Боно, про можливості мистецтва наводити мости в теоретично непрохідних зонах. Реальність виявляється куди жорстокішою і вітчизняний Гавел в умовах щоденної парламентської діяльності викликає не так захват, як іронію, а всі потенційні Боно, що підтримують ту чи іншу політсилу, починають звинувачуватись у продажності, щойно ця політсила потрапляє до парламентської зали й починає ділити портфелі. І тоді вже немає жодної можливості переконати нашого скептичного громадянина в щирості передвиборних меседжів чи реальності агітаційних заяв.
Мистецтво має цікавитись політикою
З усього цього можна зробити один, не надто втішний висновок – політика в нашій країні є настільки непевним і підозрілим видом самореалізації, настільки кислотним та ядучим заняттям, що з якими б світлими й добрими намірами ти до неї не потрапляв, скоріш за все твій ідеалізм залишиться неоціненим. Особливої користі не принесеш, вдячність прихильників натомість розтратиш. Чи потрібно це тобі? Вирішує, зрештою, кожен для себе сам. Про можливість заробітку не згадую, оскільки ми ж тут домовились говорити про ідеалізм.
Насправді це доволі невесела ситуація. На моє глибоке переконання мистецтво має цікавитись політикою, загалом – має цікавитись життям. І участь його, мистецтва, в політичному житті, на мою думку, є не лише можливою, але й необхідною. Політика не має, як мені здається, бути закритим клубом для мільйонерів. Політикою мають займатись ті, хто дійсно хоче щось зробити для країни й готовий чимось заради цього пожертвувати. Інша річ, що участь у політичному житті не мала б перетворюватись на обслуговування не дуже чистої й чесної діяльності дивних персонажів, що формують та очолюють списки. А підтримка тієї чи іншої політичної сили не мала б викликати автоматичні закиди в продажності та безпринципності. Політична позиція має бути в кожного. Навіть, перепрошую, в естрадного артиста. Не слід боятись цікавитись політикою. Куди гірше – дозволяти використовувати себе політикам, чиєю діяльністю ти навіть не цікавишся. Припускаю, у нас попереду, в найближчі місяці, буде більш ніж достатньо підстав про все це поговорити. Все таки краще хітмейкери в парламенті, ніж мажоритарники на естраді.
Сергій Жадан – поет, прозаїк, перекладач, громадський активіст
