Українська демократія не занепадає, а процвітає (світова преса)

Незважаючи на корупцію та критику з-за кордону, українська демократія не занепадає, а навпаки процвітає, йдеться в статті аналітичного центру Foreign Policy. Катарський ресурс Al Jazeera публікує відповідь на запитання: чи зможе чинний президент України Петро Порошенко виграти вибори глави держави в 2019 році? У балтійському виданні The Baltic Times наводять думки євродепутата від Естонії Урмаса Паета про небезпеки газопроводу «Північний потік-2» для всієї Європи.

Незважаючи на корупцію та критику з-за кордону, українська демократія не занепадає, а навпаки процвітає, йдеться в статті американського аналітичного центру Foreign Policy.

Як приклад автор статті Пол Гокенос наводить введення президентом України Петром Порошенком воєнного стану після загострення в Чорному морі у листопаді 2018 року. Тоді багато спостерігачів розцінили мету цього кроку не як зміцнення армії, а як експлуатацію крихких інституцій для забезпечення переобрання Порошенка на президентських виборах 31 березня, йдеться у статті. Та парламент тоді голосуванням скоротив термін дії воєнного стану та «вивернув руку» президента, пише автор, змусивши його провести вибори 31 березня, як і планувалося.

На Заході часто можна почути, що бажання України інтегруватися із Заходом, й особливо з ЄС, значно «випереджає реальність», але така репутація є хибною, переконаний автор. «Україна не є невдалою державою або безнадійною демократією Потьомкіна – ця країна хоч і понівечена війною, та вона міцно стоїть на шляху досягнення цілей Євромайдану 2014 року і за небезпідставних умов перетвориться на європейську країну в з гарною репутацією», – переконаний автор.

Звісно, Україна має різні проблеми. Державним інститутам перешкоджає корупція, «велика частина населення залишається зайнятою націоналістичними фантазіями про пряму перемогу в існуючій прикордонній війні з Росією, і навряд чи хтось вірить у демократичну доброчесність Порошенка», – зауважує Гокенос. Та «прогрес України і зростаючий імпульс до демократії є неухильними. Протягом п’яти років після революції досягнення України конкурують з тим, чого досягли будь-які східні європейці за той самий період часу з 1990 року. А враховуючи часткову окупацію країни російськими військовими в Криму, ці досягнення є навіть більш вражаючими», – наголошує автор. Окремо автор виділяє роль міцного громадянського суспільства в Україні.

Україна зробила помітні кроки у боротьбі з корупцією, парламент ухвалив амбітні реформи в сфері охорони здоров’я, захисту довкілля, податкового права, водночас «очистивши» державну газову компанію, закривши фіктивні банківські схеми та створивши електронну систему державних закупівель, додає Гокенос. Все це – в умовах безперестанного наступу сусіда із ядерною зброєю та його пропагандою, яка має на меті зобразити Україну як невдалу й незаконну державу, наголошує автор.

Тож українська демократія довела свою стійкість, переконаний він.

В Україні чинні президенти зазвичай є «слабкими» в президентських гонках. «Ніколи в ХХІ столітті нинішній президент України чи його призначенець не були лідерами у президентській гонці. А у випадку з колишнім президентом Віктором Януковичем – він навіть не потрапив до виборчих дільниць, бо його скинула народна революція», – йдеться у статті. Але, пише Рагозін, президент Порошенко, здається, рішуче налаштований розірвати цю модель і виграти вибори вдруге.

Ще сім місяців тому він відставав у рейтингах від колишнього прем’єр-міністра Юлії Тимошенко та ще кількох кандидатів. А до кінця 2018 року «він вже дихав їй у спину», пише Рагозін. Та, враховуючи здатність Порошенка формувати політичний порядок денний, він все ще має шанси, «якщо зірки правильно зійдуться».

Його звинувачують в прогресі корупції та перешкоджанні реформам, тож його складно описати як людину, яка «несе факел» Євромайдану. Але те саме стосується й його основних опонентів – вся кар’єра Тимошенко затьмарена корупційними скандалами, пише Рагозін. Коміку Володимиру Зеленському приписують зв’язки з олігархом Ігорем Коломойським, якого звинувачують у «зливі» мільярдів доларів з українського банку, пише автор. Ще один кандидат – колишній міністр оборони Анатолій Гриценко – прибічник «освіченого авторитаризму», а Юрій Бойко взагалі представляє опозицію Майдану і є дружнім до Росії, додає автор.

Березневі вибори нагадують автору «відчайдушні зусилля Бориса Єльцина зберегти посаду на тлі катастрофічної чеченської війни в 1996 році – йому зрештою це вдалося, але ціною підриву демократичних процедур».

В Україні, каже Рагозін, президенти на посаді: «Можуть маніпулювати політичним порядком денним, щоб підвищити свій рейтинг і підвищити шанси на переобрання. У пострадянську епоху ніхто більше не досяг успіху в таких політичних маніпуляціях, як російський Володимир Путін». Порошенко, на думку автора, бере з нього приклад, але він «застосовує його в скромному масштабі і в межах обмежень демократичних процедур».

«Його мета – згуртувати націоналістично налаштованих виборців в україномовних регіонах центральної та західної України, використовуючи той же правий популізм, який зараз домінує в політиці сусідньої Угорщини та Польщі». Його фокус – військові справи, мова та релігія, яка стала досить політизованим питанням після війни на Донбасі, пише автор.

До виборів залишилося майже два місяці, і політтехнологам Порошенка, безумовно, знадобиться «більше драми», щоб забезпечити перемогу на виборах, вважає автор: «І, здається, вони вже активно працюють на цьому фронті».

«Якими б не були причини зусиль Росії зі створення «Північного потоку-2», точно зрозуміло, що Росія не може одна побудувати його. Кілька європейських компаній співпрацюють з «Газпромом» у будівництві. Що ще важливіше – це було б неможливо без згоди і підтримки німецького уряду. Реалізація цього проекту була б неможливою, якщо б німецький уряд не ігнорував тих, хто критикує «Північний потік-2», оскільки, крім короткострокової економічної вигоди, він також може принести фундаментальні довгострокові ризики, пов’язані з безпекою, політикою та економікою», – сказав Пает.

Газопровід, за словами колишнього міністра закордонних справ Естонії, ще більше зменшить енергетичну самодостатність Німеччини. Але при цьому також буде і негативний вплив на енергетичну безпеку всього Європейського союзу, що ще більше затримає виконання енергетичної політики Європи. Німеччина, за його словами, ігнорує занепокоєння та попередження інших держав ЄС, НАТО і Сполучених Штатів і, «підтримуючи Північний потік-2», вона діяла проти волі Європейської комісії, Європейського парламенту та більшості Ради Європи».

Найбільше від «Північного потоку-2 » вигоди отримають Кремль, російський «Газпром» і деякі компанії в Європі. Німеччині, на думку автора, слід поставити в пріоритет не економічні інтереси низки своїх компаній, а інтереси та цінності Європи в цілому».