Із виступу на розширеному засіданні Керівної ради Світового Конгресу українських юристів
Шановні учасники цього авторитетного зібрання! Для мене велика честь бути присутнім при обговоренні таких важливих для нашої країни проблем та надану можливість висловити свої думки щодо катастрофічних наслідків таких «реформ».
Дійсно, однією з найбільш гострих проблем сьогодення є стрімке погіршення криміногенної ситуації в Україні, розгул і безкарність криміналітету, а як результат — порушення прав громадян на захист від злочинних посягань. Тому і не дивно, що Україна стрімко скочується до рівня найбільш криміногенних держав світу. Так, станом на 2017 і 2016 роки Україна посідала, відповідно, 154 і 156 місце з 163 позицій за міжнародним рейтингом найбезпечніших для життя країн, Ви тільки вдумайтесь, що за цим показником Україна знаходиться між Центральною Африканською Республікою і Суданом! За рейтингом надійності поліцейських служб ми знаходимося на 101 місці з 137 наявних, нас обігнали навіть такі держави як Замбія, Ямайка, Уганда та Малави!
У зв’язку з цим, аналізуючи протягом останніх 4 років всі зміни, які вносились до законодавства України з метою, так званого «реформування» правоохоронних органів, я давно прийшов до зовсім невтішного висновку про те, що як такої «реформи» в цій сфері не відбулося. Навпаки, нав’язані із-за меж нашої країни, так звані, «реформи», в першу чергу, під виглядом впровадження «європейських стандартів», повністю зруйнували правоохоронну систему як таку, а самі правоохоронні органи (як старі, так і нові) перетворились на, вибачте, безпорадні структури, які існують самі по собі, а в частині виконання покладених на них функцій держави по захисту конституційних прав і свобод громадян, забезпеченню принципу верховенства права та інших засад кримінального провадження – панує відвертий хаос!
Та хіба і могла позитивно вплинути на стан боротьби із злочинністю і корупцією така, вибачте, недолуга «реформаторська» діяльність наших законодавців, наприклад, коли прийнятим Законом «Про національну поліцію» вони на цілий рік позбавили нову поліцію права здійснювати оперативно-розшукову діяльність; теж саме, до речі, «забули» передбачити і у Законі «Про Державне бюро розслідувань» та вже більше року всіляко ухиляються вносити до нього необхідні зміни; коли прийняттям в червні 2016 року змін до Основного Закону, у зв’язку з проведенням, так званої, «судової реформи», суттєво змінили функції органів прокуратури, але до цього часу (вже більше 2-х років) так і не привели у відповідність до них ні норми Закону «Про прокуратуру», ні КПК України; коли після прийняття 01.01.2017 р. Закону, яким було виключено цілий розділ Податкового кодексу України, зробили поза законом діяльність податкової поліції, але вона і до сьогодні продовжує здійснювати як оперативно-розшукову діяльність, так і досудове розслідування; коли протягом п’яти років, передбачених законом, так і не запустили в дію те ж Державне бюро розслідувань, в результаті чого, після 20 листопада 2017 року в сфері проведення досудового розслідування підслідних йому злочинів більше року панував повний безлад; коли після початку діяльності ДБР в листопаді 2018 року не було внесено своєчасно необхідних змін до КПК про можливість і надалі застосовувати процедуру спеціального розслідування та заочного засудження до підозрюваних осіб, які переховуються від органів слідства і суду на окупованих територіях, що фактично заблокувало нехай і мляве, але все-таки розслідування тих же злочинів по Майдану і т.д. Про прийняття «з голосу» одіозних «поправок Лозового» до КПК України взагалі мовчу.
Провальна реформа прокуратури
Одразу скажу, замість зміцнення, в цілому, правоохоронної системи в Україні, укомплектування її виключно високопрофесійними і патріотично налаштованими кадрами, з достойною заробітною платою та належним матеріально-технічним забезпеченням, високим рівнем соціального захисту як під час виконання службових повноважень, так і, тим більше, – після виходу їх на заслужений відпочинок, як це дійсно має місце в Європі, проти правоохоронців нашої держави після Революції гідності була розв’язана справжня компанія по дискредитації правоохоронців, без будь-якого дотримання принципів верховенства права і, зокрема, такої його найбільш важливої складової як презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини.
Але, найбільше звичайно дісталось органам прокуратури, проти яких, починаючи вже десь із вересня-жовтня 2014 року, було розгорнуто в суспільстві справжню інформаційну «війну», пов’язану, в основному, із необґрунтованим звинуваченням всіх (без виключення) прокурорів і слідчих прокуратури у корупції, без наведення будь-яких доказів, під час реалізації якої і було витягнуто, так би мовити, «із забуття» недосконалий, безграмотний, розроблений ще за часів Януковича В.Ф. проект Закону «Про прокуратуру», в якому були маса норм, які не відповідали принципу правової визначеності, протирічили Основному Закону нашої країни, і в прискореному порядку, без будь-якого обговорення в суспільстві, без попереднього прогнозування і аналізу без залучення незалежних фахових і авторитетних експертів, проголосований, так званим, «демократичним складом» ВР України вже в жовтні 2014 року і нашвидкоруч, підписаний, на жаль, Гарантом Конституції без будь-яких зауважень.
Зупинюся на хоча б кількох його головних недоліках. Я вже неодноразово роз’яснював, що починаючи з 1995 року, Парламентська Асамблея Ради Європи дійсно рекомендувала Україні прийняти новий закон про прокуратуру, в якому пропонувала переглянути (а не скасувати, як це зробили наші законодавці в 2014 році) повноваження прокурорів поза межами кримінального судочинства. Насправді ж вимога ЄС була лише одна – позбавити прокуратуру функції так званого «загального нагляду», який і був справедливо ліквідований з прийняттям Конституції України ще в далекому 1996 році!
Однак, наша «демократична» ВР при прийнятті нового Закону «Про прокуратуру» вже не передбачила в ньому повноважень прокуратури щодо нагляду за додержанням і застосуванням законів, які ще залишались в Перехідних положеннях Основного Закону, що було величезною помилкою, або навіть відвертою шкодою!
Пояснюю чому. Бо паралельно з цим, вже перший «демократичний» уряд А. Яценюка після Революції гідності замість розробки нових законів, що регулюють діяльність державних органів по контролю за додержанням законів, фактично зруйнував навіть існуючу до того, нехай і не зовсім досконалу, систему органів державного контролю: частину їх взагалі ліквідував, частину реорганізував або об’єднав, чим суттєво скоротив їх кількість, а далі планомірно значно обмежив їх фінансування, в зв’язку з чим, більшість працівників контролюючих органів були скорочені або відправлені у вимушені відпустки без оплати, а в подальшому і звільнені.
Тобто, знищивши нагляд прокуратури за додержанням і застосуванням законів і звівши нанівець будь-який державний контроль за додержанням законодавства, наші «горе-реформатори» навмисно створили ситуацію, щоб на власний розсуд та безконтрольно розпоряджатися фінансовими ресурсами та державним майном, що неминуче сприяло розкраданням і розтраті, а також зростанню корупції, особливо у вищих ешелонах влади.
Окрім того, при прийнятті нового Закону «Про прокуратуру» наші законодавці відверто і свідомо порушили вимоги Основного Закону, позбавивши незаконно органи прокуратури і п’ятої, діючої на той час ,конституційної функції нагляду за додержанням прав і свобод громадян та додержанням вимог законів з цих питань органами державної влади і місцевого самоврядування, їх службовими і посадовими особами, тобто саме правозахисної функції, про що у вимогах ПАРЕ мови не йшлося, в результаті чого органи влади: від сільської ради – до Кабінету Міністрів залишились безконтрольними, а громадяни України – беззахисними.
Скажу більше: наші законодавці при цьому свідомо проігнорували і історичні передумови створення прокуратури в Україні, в порівнянні із прокуратурами більшості європейських держав, різних за своїми функціями і, відповідно, структурою. Тим більше, що в 2004 році на засіданні заступників Міністрів Ради Європи було підтримано існування різних моделей прокуратур у різних країнах, які обумовлені їх правовими традиціями та організацією систем кримінальної юстиції.
До речі, вивчаючи різні правові системи, можу однозначно констатувати, що в Європі немає взагалі єдиного стандарту щодо статусу прокуратури в системі гілок влади.
Зокрема, про це свідчить і рекомендація СМ/Rec (2012) 11 Комітету міністрів Ради Європи країнам-членам щодо ролі прокуратури поза системою кримінальної юстиції, в якій передбачено, що в тих державах, де національна правова система надає прокурорам певні обов’язки і повноваження поза системою кримінальної юстиції, їхня місія полягає в тому, щоб представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини та основоположні свободи і забезпечувати, тим самим, верховенство права.
І це при тому, що потреба в нагляді прокурорів за додержанням і застосуванням законів в Україні навіть на теперішній час не тільки не відпала, а навпаки – ще більше зросла, особливо в умовах економічного занепаду, погіршення соціального захисту громадян, війни на Сході, а також і у зв’язку з впровадженням, так званої, «децентралізації», в результаті чого існує реальна загроза навіть втрати суб’єктності нашої держави, коли заполітизовані, в першу чергу, представницькі органи на місцях (південно-східні регіони, які тяготіють до РФ, західні, на які давно зазіхають наші сусіди Румунія, Угорщина, Польща) можуть тепер безконтрольно і безкарно приймати антиконституційні і незаконні, в т.ч. і сепаратисткі, рішення. До речі, такі факти мали місце і раніше, але тоді прокурори своєчасно їх присікали.
Але, на цьому наші законодавці не зупинились з метою фактичного «знищення» органів прокуратури, бо внесеними в 2016 році змінами до Основного Закону позбавили прокуратуру також і конституційної функції нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність і досудове слідство, в т.ч. і дотриманням ними вимог галузевих законів, в результаті чого правоохоронні органи, залишились безконтрольними та безнаглядними, а прокурор, таким чином, був позбавлений можливості в межах правового поля реагувати як на порушення ними законів та прав і свобод громадян, так і на їх бездіяльність.
А головне, що після прийняття цього неконституційного Закону «Про прокуратуру» прокурори також були позбавлені прав і повноважень проводити у всіх органах досудового розслідування та оперативних підрозділах перевірки на предмет дотримання ними законів по боротьбі із злочинністю, в т.ч. і «Про оперативно-розшукову діяльність» та навіть додержання вимог КПК на досудовому розслідуванні, а тим більше – вносити за результатами таких перевірок їх керівникам документи прокурорського реагування з вимогами усунення виявлених порушень законів та притягнення винних правоохоронців, в т.ч. і їх керівників, до відповідальності.
Не дивлячись на те, що прокурори у відповідності до ще діючих норм КПК України, начебто, продовжують здійснювати «нагляд за додержанням законів на досудовому розслідуванні», насправді ж, згідно ст. 36 КПК України, такий обрізаний, вибачте, нагляд «у вигляді процесуального керівництва» покладений лише на прокурорів-процесуальних керівників, тобто на рядових прокурорів, які, як правило, є найменш досвідчені.
У той же час, вищестоящі прокурори, які, в своїй більшості, повинні бути і в значній своїй частині є більш досвідченими в професійному плані, нинішнім законодавством фактично позбавлені повноважень по здійсненню нагляду за додержанням законів під час досудового розслідування (за виключенням зміни підслідності кримінального провадження, в разі неефективного розслідування, і то за виключенням тих злочинів, які підслідні НАБУ, та скасування незаконних і необґрунтованих постанов слідчого і прокурора).
Більше того, відсутність у того ж процесуального керівника, а тим більше – у вищестоящого прокурора повноважень вносити документи реагування на виявлені ними порушення законів та ініціювати притягнення винних службових і посадових осіб органів досудового розслідування та оперативних підрозділів до дисциплінарної відповідальності і призвело до того, що виявлені ними порушення прав і свобод громадян нікому сьогодні зупиняти чи тим більше – відновлювати!
Ще більш шкідливими і такими, що допомогли «розвалити» прокуратуру із середини, були зміни, внесені нинішнього ВР в 2016 році до Закону «Про прокуратуру» з метою допомогти керівнику найбільшої провладної фракції в парламенті Ю. Луценку зайняти посаду Генпрокурора, тобто, особі не те, що без необхідного досвіду роботи в органах прокуратури, що взагалі, на мою думку, є неприпустимим, а навіть без вищої юридичної освіти.
І при цьому, законодавцями не було враховано, що по закону Генпрокурор не є політичною фігурою, як ті ж Мінстри, а, в першу чергу, являється процесуальною особою, бо зобов’язаний особисто виконувати конкретні прямі процесуальні обов’язки, передбачені КПК України. Зокрема, я Вам нагадую, що лише Генеральний прокурор , наприклад, має право направляти до ВР подання про дачу згоди на притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності, на його затримання і взяття під варту, а також особисто доповідати на засіданнях Регламентного комітету про наявність достатніх доказів вини конкретних нардепів та підстав для надання такої згоди, що беззаперечно передбачає наявність у нього необхідних знань і досвіду у володінні нормами Конституції та законів України, а особливо КПК, навичок у зборі, перевірці і оцінці доказів винуватості осіб і т.д.
Але, ще більш негативним в таких змінах було те, що ними була надана можливість призначати одразу в регіональні прокуратури та, тим більше, – центральний апарат ГПУ осіб без будь-якого досвіду в органах прокуратури (що було раніше категорично заборонено), а лише при наявності вищої юридичної освіти і відповідно «стажу роботи в галузі права», тобто осіб, які не мали жодного уявлення про діяльність цього органу, не мали будь-якого досвіду по здійсненню прокурорського нагляду за додержанням законів на досудовому розслідуванні, а тим більше – у формі процесуального керівництва, чого не практикується в жодній країні Європи та мабуть і світу!
Прийняттям нового Закону «Про прокуратуру» прокурори теж були суттєво обмежені і в частині здійснення координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі із злочинністю, бо тепер про таку функцію мова йде лише в межах реалізації нагляду (і то суттєво обмеженого і ще не приведеного у відповідності до внесених змін до Конституції) за додержанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство. І це при тому, що за попереднім законом була окрема норма, у відповідності до якої Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори, саме з метою підвищення ефективності протидії злочинності та корупції, координували діяльність правоохоронних органів з цих питань, із залученням інших правоохоронних органів, а також органів державного нагляду (контролю) не рідше одного разу на півріччя обов’язково організовували комплексне вивчення ефективності протидії злочинності та корупції в регіонах, скликали не рідше одного разу на рік координаційні наради, на яких обговорювали стан злочинності та протидії їй, з’ясовували причини виявлених недоліків та розробляли заходи по їх усуненню.
Про яку організацію боротьби із злочинністю і корупцією в нашій державі можна вести мову, якщо після звільнення з посади в. о. Генерального прокурора України О. Махніцького за ці роки в Україні на центральному рівні не було проведено жодної такої координаційної наради з питань боротьби із злочинністю і корупцію!
Окрім цього, цілком невиправданою та такою, що порушила конституційні права громадян, була ліквідація 2/3 районних, міських і міжрайонних прокуратур, при тому, що територіальні органи влади, підрозділи поліції та суди продовжували там функціонувати, а замість них – створення абсолютно недієвих та незграбних, так званих, «місцевих прокуратур» в середньому на 3-8 районів і міст, що значно ускладнило реалізацію покладених на таких прокурорів завдань.
Окрім того, під різними приводами і мотивами, в основному – надуманими, до Закону «Про прокуратуру» було включено таку новелу як «органи прокурорського самоврядування», але, знову ж таки, із українськими особливостями. Так, у мене викликало повне несприйняття створення такого органу як «Рада прокурорів України» і тим більше – наділення її надвеликими повноваженнями, які фактично підривають конституційні основи діяльності органів прокуратури та розбалансовують їх діяльність.
Зокрема, наділення саме «Ради прокурорів України», до складу якої із 13 осіб входять 11 (підкреслюю) рядових працівників прокуратур всіх рівнів (причому 5 – саме від найнижчої ланки – місцевих прокуратур), такими особливими повноваженнями як підбір конкретних прокурорів саме на адміністративні посади, починаючи від «місцевих прокуратур» і закінчуючи (Ви тільки вдумайтесь) заступниками Генерального прокурора України, розгляд звернень щодо неналежного виконання прокурором, який обіймає адміністративну посаду, посадових обов’язків, є абсолютно руйнівним для органів прокуратури, а тому викликає лише подив і здивування у практикуючих юристів із досвідом та, знову ж таки, я наголошую, не відповідає європейській практиці.
Так, особисто для мене є незрозумілим, завдяки яким якостям чи досвіду або відповідним знанням специфіки роботи перерахованих вище керівників органів прокуратури України рядові прокурори (як правило, з невеликим стажем роботи та відсутністю навіть життєвого досвіду) зможуть визначити придатність того чи іншого кандидата на посаду того ж заступника Генерального прокурора України чи прокурора регіону (області), або, тим більше, оцінити стан і якість виконання саме ними покладених на них службових обов’язків на тій чи іншій адміністративній посаді! Повний абсурд!
Не краща ситуація і з створенням ще одного органу прокурорського самоврядування – Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (КДКП).
Особливо, якщо врахувати, що до складу КДКП із 11 членів входять лише 5 прокурорів (їх призначає всеукраїнська конференція прокурорів), що дає можливість такій комісії приймати свої рішення без будь-якої участі представників прокуратури і врахування їх думок.
Із цього приводу свої сумніви виклала навіть і Group of States Against Corruption (GRECO) у звіті, ухваленому на 76-му пленарному засіданні (червень 2017 року), де за результатами оцінки запобігання корупції серед народних депутатів, суддів та прокурорів висловлена обґрунтована занепокоєність тим фактом, що «…чинне законодавство (України) не забезпечує того, що більшість місць у КДК матимуть прокурори. Це відрізняє ситуацію в Україні практично від усіх держав GRECO, які сформували аналогічні органи».
Про відсутність у такої комісії реальних можливостей об’єктивно і головне фахово, з дотриманням вимог як Закону «Про прокуратуру» та КПК України, так і Дисциплінарного статуту органів прокуратури та Кодексу Законів про працю, реально оцінити стан виконання покладених на прокурорів службових обов’язків свідчить і сам склад КДК, куди не можуть, наприклад, бути призначені не тільки прокурор, який перебуває на адміністративній посаді, а навіть науковий чи науково-педагогічний працівник Національної академії прокуратури.
Більше того, навіть усвідомлення підлеглими того, що їх керівник не має повноважень щодо ефективного впливу на них у разі неналежного виконання ними своїх службових обов’язків, неминуче створює у них відчуття вседозволеності та безкарності, а також неадекватне сприйняття як самого керівника, так і виконання його законних вимог.
Та й посилання «реформаторів» на «європейський досвід», про що я вже говорив не один раз, і в цьому випадку не зовсім вдале, бо не відповідає дійсності.
Зокрема, та ж Венеціанська комісія чітко вказала, що «було би важко нав’язати єдину модель такої ради у всіх країнах Ради Європи. Більш того, існування такої ради не може вважатися єдиним стандартом, обов’язковим для всіх європейських країн». І це теж, на жаль, проігнорували умисно наші так звані «реформатори».
Тому, ще раз стверджую, із вивчених матеріалів про діяльність подібних органів прокурорського самоврядування в 32 країнах світу я не знайшов ні аналогічних один одному, бо це залежить від місця і ролі прокуратури у кожній правовій системі, ні двох паралельних окремих органів самоврядування прокуратури, як це було нав’язано Україні, бо їх функції повсюди виконує один орган прокурорського самоврядування (і то в більшості країн Європи – спільний із суддями) в залежності від правової системи. У всякому випадку, скрізь такі «органи прокурорського самоврядування» комплектуються, в основному, прокурорськими кадрами і, як правило, участь у них приймають керівники прокуратур та центральних органів виконавчої влади. Ні в одній країні світу немає такої Ради, яку б укомплектовували рядові прокурори; немає і КДКП, де б більшість були не представниками прокуратури.
У результаті таких, вибачте, «реформ» в органах прокуратури, де професійних слідчих і прокурорів, які готові працювати навіть в нинішніх кризових умовах: при урізаних повноваженнях та явно недостатній для забезпечення незалежності зарплаті та неналежному соціальному захисті, залишилась незначна кількість, а «нові обличчя», які ні дня раніше не працювали в органах прокуратури, але, яких шляхом внесення необгрунтованих змін до нового Закону набрали в ті ж «місцеві прокуратури» більше половини (хоча за словами нинішнього Генпрокурора, при останньому відборі – навіть більше 90%), не можуть психологічно і фізично витримувати ті навантаження, з якими їм прийшлось зіштовхнутись на новій роботі.
Але і це ще не межа руйнації прокуратури: нинішній очільник ГПУ договорився останнім часом навіть до того, що прокурорів замість передбаченого Законом річного терміну спеціальної підготовки в Академії прокуратури потрібно готувати не більше 3-х місяців! Ну приблизно так, як готують нинішніх патрульних поліцейських! Це просто жах!
І останнє, що стосується новаторських змін в законодавстві про прокуратуру, які явно не стимулюють працю прокурорів і відповідно негативно впливають на стан боротьби і злочинністю. Однією із багатьох негативних причин нинішньої бездіяльності або неналежної діяльності органів прокуратури є неналежне матеріальне і соціальне забезпечення працівників прокуратури (я маю на увазі, в першу чергу, прокурорів, місцевих прокуратур і апаратів прокуратур регіонів). І це при тому, що після «реформування» кількість прокурорів значно скоротилася, а навантаження, відповідно, на них суттєво зросло. До речі, до цього часу ніхто не спромігся визначити можливе (об’єктивне) навантаження на одного прокурора, особливо із числа тих, які здійснюють процесуальне керівництво, де такі показники є заздалегідь непосильними (доходить від 500 до 800 кримінальних проваджень). Але головне: Ви тільки вдумайтесь, по сьогоднішній день (протягом майже 5-ти років) не діє норма нового Закону «Про прокуратуру» про порядок нарахування заробітної плати прокурорам, хоча це було передбачено законодавцями, як необхідну умову їх незалежності. Однак, насправді, дотепер заробітна плата прокурорів регулюється Постановою Кабміну, з огляду на фінансові можливості держави!!! Про які європейські цінності тоді ми говоримо?
Окрім того, прокурори цими, так званими, «реформами» позбавлені ще цілого ряду соціальних пільг і гарантій (особливо, що стосується вікового цензу та службового, страхового стажу для призначення і виходу на пенсію, щодо її максимального розміру), які вони мали раніше, що суттєво негативно позначилось на їх працездатності, мотивації, а тому і результатах роботи, а також сприяло відтоку із системи значної частини високопрофесійних кадрів. Ще раз звертаю увагу наших горе-реформаторів, в т.ч. і з числа політиків як провладних, так і опозиційних, що розкривати, розслідувати і, тим більше, доводити в судах вину конкретних осіб у вчиненні злочинів в умовах неочевидності, з застосуванням зброї і вибухівки, особливо «по гарячих слідах» та, тим більше, у складі організованих злочинних груп та злочинних організацій і в найкоротший термін можуть лише ті прокурори, які мають достатній досвід роботи, володіють методичною і організаційною підготовкою по розкриттю і розслідуванню таких злочинів, здатні і головне – достатньо мотивовані працювати з повною віддачею сил і вміння, не рахуючись із особистим часом, без відпочинку, якщо треба – то і цілодобово, навіть без вихідних і святкових днів. А при запропонованому нинішніми «реформаторами» розкладу робочого дня з 9:00 до 18:00 та з двома вихідними днями (тобто, як і всі громадяни) позитивних результатів у боротьбі із злочинністю та корупцією однозначно досягнуто не буде і не потрібно їх очікувати.
Провальна реформа поліції
Перш за все, прийняття нового Закону «Про Національну поліцію» фактично усунуло персональну відповідальність керівників цієї нової правоохоронної структури та і всього Міністерства внутрішніх справ, якому вона підпорядковується, за стан злочинності в державі та протидію їй, що не може бути прийнятним надалі.
Якщо за Законом «Про міліцію» 1990 року основним завданням міліції було, серед 9-ти пунктів, запобігання правопорушенням та їх припинення, охорона і забезпечення громадського порядку, виявлення кримінальних правопорушень, участь у розкритті кримінальних правопорушень та захист власності від злочинних посягань, то вже за новим Законом «Про Національну поліцію» одним із її всього 4-х завдань мова йде лише про надання поліцейських послуг у сфері протидії злочинності та охороні прав і свобод людини.
І тому не дивно, що Нацполіція втратила імідж колись найбільш потужного правоохоронного органу по боротьбі із злочинністю. Досвідчених та професійно підготовлених поліцейських, особливо в середній ланці керівників в обласних і місцевих підрозділах, залишилось дуже мало, оскільки їх було або «люстровано» під надуманими, безпідставними приводами, або вони не пройшли так званих «атестацій» чи «переатестацій», проведених бездарними і непрофесійними «комісіями»; та ж молодь, яка з початку цього «реформування» масова почала влаштовуватись на роботу в Національну поліцію, в першу чергу в так звану патрульну поліцію, фактично «з вулиці», без будь-якої професійної підготовки та належної стійкої мотивації, керуючись, в основному, пристойною на той час заробітною платнею та гаслами нових «реформ» і сподівань, масово звільняється з роботи, причому – з розчаруванням.
Тому, варто наголосити, що так званий «конкурсний» набір нових (зауважу в пріоритеті було саме молодих) поліцейських сьогодні наглядно продемонстрував повну їх нездатність професійно протистояти злочинності, а тим більше — попереджати її. Майже всі розкриті і доведені поліцією до суду злочини стосуються, як правило, лише тих, у яких злочинці були затримані в момент вчинення злочину, тобто на місці події, за очевидних обставин, а ті злочини, які були вчинені в умовах неочевидності, залишаються, як правило, нерозкритими. Доказами цього є також і погіршення криміногенної ситуації в цілому, зростання злочинності, з одночасним зменшенням рівня розкриття кримінальних правопорушень, особливо крадіжок майна і угонів автомашин, зухвалих умисних вбивств із застосуванням вогнепальної зброї і вибухових речовин і т.д.
Ще більш серйозною причиною погіршення стану справ в Нацполіції є величезні залишки нерозслідуваних проваджень (щорічно більше 500 тисяч злочинів), які зростають з року в рік і будуть і надалі збільшуватись, в тому числі і у зв’язку як із великою некомплектністю слідчих, які не витримують подібних навантажень і змушені при низькій заробітній платі звільнятись із роботи, так і з низьким рівнем їх професійної підготовки.
Замість негайного вжиття край необхідних заходів до покращення діяльності Національної поліції у боротьбі із злочинністю, визнання умисно допущених помилок при так званому «реформуванні», нинішнє керівництво МВС і Нацполіції продовжує курс на її повну руйнацію. Чого тільки варті були обіцянки нинішнього очільника Національної поліції України, наприклад, змінити порядок комплектування підрозділів кримінальної поліції, куди вони планують набирати до 80% працівників виключно (Ви тільки вдумайтесь) із патрульної поліції! Не мені Вам розповідати, яким чином до неї набирали і продовжують набирати таких «поліцейських» фактично з вулиці, без будь-якої юридичної освіти, а їх навчання триває всього аж 3 місяці!
А виходячи із намірів нинішнього керівника Нацполіції лише приблизно 20-25% кадрів нової кримінальної поліції набирати після одержання спеціальної освіти, ви можете тільки уявити собі, хто буде в майбутньому захищати наших громадян від злочинців і чи зможуть із таким рівнем підготовки «поліцейські» протистояти справжній лавині злочинності! Звичайно, що ні.
Більше того, замість розробки нових законодавчих норм про повернення оперативним підрозділам Нацполіції тих же повноважень по проведенню за своєю ініціативою оперативно-розшукових заходів з метою розкриття вже вчинених і зареєстрованих в ЄРДР, хоча б, тяжких і особливо тяжких злочинів, в першу чергу, таких як умисні вбивства, в т. ч. і з застосуванням вогнепальної зброї та вибухівки, керівники МВС і поліції проводять, особисто для мене і для інших експертів, незрозумілі «експерименти» зі створення в деяких містах і областях України не передбачених законом для цього відомства так званих «підрозділів детективів», які здійснюють одночасно як негласні слідчі (розшукові) дії, так і слідчі дії. Більше того, уявіть собі, про яких «детективів» іде мова у намірах очільника Нацполіції укомплектувати такі експериментальні підрозділи із розрахунку: 70% – із кримінального розшуку, який, як я вже казав, буде комплектуватись, в основному, працівниками патрульної поліції і лише 30% – із слідчих!
А хіба не є свідченням катастрофічних наслідків від так званих «реформ» визнання навіть Міністром внутрішніх справ того факту, що, наприклад, в 2017 році майже в чотири рази більше громадян загинуло в результаті ДТП на автошляхах України, ніж за цей час в зоні АТО?! І в той же час, зверніть увагу, що пропонує МВС і уряд України з метою покращення криміногенної ситуації на дорогах: збільшити штрафи за порушення правил дорожнього руху в рази і законодавчо обмежити швидкість в населених пунктах до 50 км/год! Не дивлячись на те, що ліквідація тих же підрозділів ДАІ себе абсолютно не виправдала, а навіть стала однією із основних причин такої великої кількості ДТП, що спричинили смерті потерпілим, будь-яких заходів щодо відновлення таких чи створення нових подібних підрозділів дорожньої поліції саме для забезпечення дотримання ПДР і безпеки громадян на автошляхах не вживається. А тому для мене і незрозуміло: хто саме буде контролювати дотримання ПДР, щоб виявити їх порушення, за які пропонують застосувати такі великі штрафи?! Тим більше, що до цього ж треба врахувати і катастрофічний стан наших доріг, ремонтом і будівництвом яких постійно вихваляється наш Прем’єр-міністр, в той час як за дослідженнями Всесвітнього економічного форуму, Україна протягом 2017-2018 років за якістю доріг, займає 130 місце з 137, де нас випереджають навіть Мозамбік, Гвінея та Мадагаскар.
Запевняю також Вас, і в тому, що не замінять підрозділів дорожньої поліції по забезпеченню виконання ПДР і тисячі обіцяних вже котрий рік відеокамер та фото- і відеофіксація, бо неможливо ними забезпечити всі вулиці у містах і селах, а тим більше – всі автошляхи України. Тим більше, що при такій кількості завезених до нашої держави із-за кордону вживаних автомобілів з іноземною реєстрацією, тобто «на бляхах», по яких неможливо ідентифікувати водія, я вже не говорю про власника,перебування на дорогах великої кількості автомашин із дублікатами номерних знаків, а також із підробленими номерними знаками та такими ж посвідченнями водіїв, застосування таких відеокамер чи фотофіксації не принесе ніякої користі для наведення правопорядку на дорогах і лише даремно будуть витрачені бюджетні кошти!
Коротко про боротьбу із корупцією у вищих ешелонах влади, або про безконтрольні антикорупційні органи
Не сприяє і не буде сприяти посиленню боротьби із корупцією у вищих ешелонах влади створення в такому порядку, вигляді і з такими необмеженими повноваженнями нових антикорупційних органів як НАБУ і САП, які фактично сьогодні являються безконтрольними і не несуть будь-якої відповідальності як за відсутність реальних результатів роботи, так і за масове порушення ними вимог кримінально-процесуального законодавства, а головне – конституційних прав і свобод громадян.
Зокрема, передбачений Законом «Про НАБУ» порядок підбору та призначення як керівників Бюро (особливо) та структурних підрозділів апарату, так і рядових детективів на розрекламованих і нав’язаних ззовні «конкурсних засадах» (де членами таких «комісій» були непрофесійні та не фахові люди, навіть без достатнього життєвого досвіду) призвів до того, що, в основному, до цього правоохоронного органу були відібрані особи без достатнього досвіду роботи на посадах слідчих і оперативних працівників взагалі або із досить незначним, самі керівники Бюро (один з яких, до речі, є іноземцем і не знав ні нашої мови, ні нашого законодавства), їх структурних підрозділів та територіальних управлінь не мали необхідного досвіду роботи на адміністративних посадах в сфері правоохоронної діяльності. Ще більш неприйнятними були результати «конкурсу» по підбору керівника САП, на посаду якого претендували два прокурорських працівника, які не знали ні слідчої, ні наглядової роботи по здійсненню процесуального керівництва, ні досвіду по нагляду за оперативно-розшуковою діяльністю, тим більше не мали будь-якого досвіду роботи на адмінпосадах (обидва раніше працювали, в основному, помічниками районного/міського прокурора).
Друга негативна обставина – це визначена законом про НАБУ і КПК України підслідність Антикорупційного бюро злочинів, бо вона є настільки необмеженою, що детективи НАБУ при сприянні антикорупційних прокурорів можуть розслідувати, підкреслюю, будь-які злочини, тобто і не корупційні, і вчинені не підслідними їм суб’єктами.
Так, для прикладу, прокурор, який здійснює нагляд за досудовими розслідуваннями, які проводяться детективами Національного антикорупційного бюро України, своєю постановою може віднести до їх підслідності і кримінальні провадження у злочинах, які підслідні НАБУ, але вчинені не обов’язково підслідними їм суб’єктами, при одній умові (тільки вдумайтесь), якщо відповідним злочином було заподіяно або могло бути заподіяно тяжкі наслідки охоронюваним законом свободам та інтересам фізичної або юридичної особи, а також державним чи суспільним інтересам».
Більше того, ст. 216 КПК дозволяє детективам НАБУ, «з метою попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів, які віднесені цією статтею до його підслідності, за рішенням Директора Національного антикорупційного бюро України та за погодженням із прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури розслідувати і злочини, які віднесені до підслідності слідчих інших органів досудового розслідування»!
Такий вільний вибір кримінальних проваджень для свого розслідування створює детективам комфортні умови для того, щоб відволікатись від виконання своїх основних функцій, для реалізації яких вони і створювались. І це в той час, коли злочини, підслідні НАБУ, не мають право розслідувати будь-які інші органи досудового розслідування, в т.ч. і навіть в разі здійснення детективами неефективного розслідування, чи систематичного порушення прав і свобод громадян, чи наявності конфлікту інтересів. Навіть Генпрокурор, який вирішує відповідно до закону всі спори про підслідність, не має такого права.
Є також абсолютно неприйнятним і те, що керівник НАБУ фактично виявився безконтрольним, бо, не будучи процесуальною особою, він, наприклад, систематично розголошував дані досудового розслідування, в т.ч. і ті, які ганьбили честь і гідність людини, яку суд ще не визнав винною у вчиненні злочину, проте звільнити його із займаної посади у відповідності до Закону «Про НАБУ» неможливо фактично без його згоди чи бажання. Передбачена цим законом єдина реальна підстава – «за результатами зовнішнього аудиту», не діє і не може бути застосована вже протягом трьох років, не дивлячись на законні вимоги про проведення його як мінімум один раз на рік! Навіть обрання в 2018 році з такими потугами трьох, так званих, «аудиторів» так і не зрушило цієї проблеми з місця.
Скажу більше: ні Генеральний прокурор, ні керівник САП також не мають у своєму арсеналі будь-яких повноважень з тим, щоб хоча б ініціювати притягнення до відповідальності керівника НАБУ, який систематично порушував вимоги закону, наприклад, неправомірно залучає до проведення оперативно-розшукових заходів та негласних слідчих (розшукових) дій представників правоохоронних органів іноземної держави і т.д.
Не сприяє активізації і результативності діяльності антикорупційних органів і створення, так званої, «антикорупційної прокуратури» немовби і в складі Генпрокуратури, але її заступник Генпрокурора взагалі не підпорядкований Генеральному прокурору, чого немає в жодній країні світу. Таке уособлення і виокремлення антикорупційної прокуратури, яка, начебто, входить до єдиної системи органів прокуратури, але, не підпорядкована ні адміністративно, ні процесуально Генеральному прокурору, є анахронізмом і ніякими закликами та переконаннями щодо можливого втручання в її діяльність з його боку обґрунтовуватись не може.
Все це, в цілому, і стало причиною не тільки відсутності реальних результатів по боротьбі із корупцією у вищих ешелонах влади, а навпаки – породило постійні конфлікти між НАБУ і ГПУ, потім ГПУ і САП, далі НАБУ і НАЗК, а тепер вже НАБУ і ГПУ проти САП. І це буде неминуче продовжуватись до тих пір, коли не буде відновлена система стримувань і противаг в діяльності всіх правоохоронних органів, в т.ч. і антикорупційних.
Більше скажу, результат такої, вибачте, «антикорупційної діяльності» і боротьби правоохоронних органів між собою вже найближчим часом проявиться у винесенні виправдувальних вироках по корупційних провадженнях, в підтверджених судами фактах порушення антикорупціонерами прав і свобод громадян, не виключаю – і через рішення Європейського суду з прав людини. І на жаль, цьому не завадить навіть створення так званого «Вищого антикорупційного суду».
Затяжне створення ДБР та прогнозовані перешкоди в його діяльності
Про недоліки та навіть відверту шкоду від подібних «реформ» правоохоронних органів може свідчити і той факт, що протягом передбачених КПК України 5 років нинішньою владою так і не було створено Державне бюро розслідувань, яке повинно було перейняти на себе функцію досудового розслідування злочинів, які раніше були підслідні слідчим прокуратури. Скажу більше: наші законодавці навіть не спромоглися своєчасно внести зміни до Перехідних положень до КПК, щоб продовжити в такій ситуації повноваження прокуратури по розслідуванню злочинів.
Це фактично заблокувало майже на цілий рік діяльність правоохоронних органів по розслідуванню злочинів, які йому підслідні, і породило цілий ряд грубих порушень вимог КПК, основна вимога якого полягала в тому, що слідчі прокуратури не мали права розслідувати не тільки кримінальні провадження, які реєструвалися після 20.11.2017 року, а і ті, які раніше були зареєстровані, бо останню можливість вони могли мати максимум протягом 2-х років, але, тільки з дня запуску ДБР. В обох таких випадках це було порушенням порядку, передбаченого КПК, в зв’язку з чим, всі докази, які були здобуті таким чином, можуть бути визнані судом недопустимими з усіма витікаючими наслідками.
Ви тільки вдумайтесь, починаючи із 20 листопада 2017 року, після реєстрації прокурорами кримінальних проваджень, підслідних ДБР, в порушення вимог ст. 214 КПК України, більшість прокурорів областей разом із нинішнім Генпрокурором без юридичної освіти масово доручали проведення досудового розслідування по злочинах, підслідних ДБР, слідчим Нацполіції і СБУ!!! В той же час, інша частина прокурорів областей, як би і не існував Кримінальний процесуальний кодекс з його перехідними положеннями, продовжували після названої дати не тільки приймати до свого провадження кримінальні справи, підслідні ДБР, а і проводили по них досудове розслідування, після чого направляли обвинувальні акти до суду або приймати рішення про закриття! Повний хаос!
А все це відбулося по тій причині, що у створенні і особливо – в пришвидшенні початку діяльності цього нового органу ні в нашій державі, ні за кордоном ніхто не був зацікавлений, хоча, звичайно, що кожний із причетних до цього суб’єктів виходив з різних причин і мотивів.
Так, зокрема, цього відверто не хотіли Президент України і підпорядкована йому Верховна Рада (в подавляючій більшості своїй), тим більше напередодні виборів як президентських, так і парламентських, бажаючи залишити функцію досудового розслідування в цій категорії злочинівза ГПУ, яка їм повністю підпорядкована.
Не була зацікавлена в якнайшвидшому запуску ДБР і протилежна сторона, в першу чергу, наші, так звані, «партнери» і «друзі» як із Європи, так і із-за океану, бо, на їх думку, від цього нового, ще не скомпрометованого органу досудового розслідування відчувалася загроза повністю підконтрольним їм антикорупційним органам, особливо НАБУ, працівники яких є суб’єктами кримінальних правопорушень, в т.ч. і корупційних злочинів, які підслідні новому Бюро.
А в зв’язку з цим, і наші нові антикорупційні органи та їх лобісти всередині країни в лиці так званих «грантоїдів» також не бажали швидкого створення і початку діяльності ДБР, яке має повноваження не тільки здійснювати досудове розслідування за фактами вчинення керівництвом НАБУ та антикорупційними прокурорами корупційних кримінальних правопорушень, а і, що головне, – Державне бюро розслідувань буде спроможне як оперативно-розшуковим шляхом (а таких повноважень ті ж слідчі Генпрокуратури не мали), так і слідчим шляхом, перевіряти і розслідувати поширені факти зловживання нашими антикорупційними органами своїм службовим становищем, перевищення службових повноважень та інших кримінальних правопорушень, особливо пов’язаних із грубим порушенням прав і свобод громадян.
І тому, не дивно, що напередодні початку функціонування ДБР деякі найбільш активні прибічники НАБУ та представники «грантоїдів» намагалися чинити перешкоди не тільки самому процесу створення та укомплектування, а і тим більше, запуску цього Бюро, «роздмухуючи» сварки між директором ДБР і його заступниками, погрожуючи і навіть заявляючи до судів різноманітні позови, в т.ч. і з метою скасування рішення про призначення того ж Директора ДБР на посаду, коли до цих процесів долучились деякі народні депутати від БПП та «ображені» із числа тих, хто не став очільником Бюро, а навіть деякі адвокати і так звані «громадські активісти». Проявом саме таких намірів були і спроби керівників Головної військової прокуратури, за підтримки деяких очільників профільного комітету ВР, навіть «проштовхнути» на голосування сесії парламенту проект Закону «Про Державне бюро військової юстиції», яке, за задумом його «ідеологів», повинно було перебрати на себе функцію досудового розслідування військових злочинів, які підслідні ДБР.
У мене також склалося враження, що в Закон «Про Державне бюро розслідувань» його розробники умисно заклали такі норми, які блокують не тільки процес його укомплектування, але і саму подальшу діяльність цього дійсно потужного органу досудового розслідування.
Так, головною і навмисно створеною законодавцями першопричиною є положення цього Закону про порядок набору і призначення керівників підрозділів як центрального апарату ДБР, так і директорів його 7-ми територіальних управлінь, яких буде підбирати також «зовнішня» конкурсна (що і Директора ДБР та його двох заступників) комісія із 9 осіб, яка, в порушення вимог Конституції України, була створена із представників, делегованих по три особи: Президентом України, Верховною Радою України і Кабінетом Міністрів!
Саме про необ’єктивність такої «комісії» та компроментацію так званих «конкурсів» взагалі свідчить той факт, що, наприклад, перші обрані нею кандидати на керівні 42 посади в центральному апараті Бюро та територіальних управліннях стали відомі ЗМІ ще за два дні до такого «голосування»! І навіть не це головне. Як заявили експерти, більшість із цих новопризначених осіб виявились наближеними до Міністра внутрішніх справ А. Авакова, менша частина – близькому оточенню нинішнього Президента України, а більш неприйнятним та таким, що підриває довіру до такого «конкурсу», є відверта професійна непридатність, як мінімум, половини відібраних таким чином кандидатів!
Ще більш серйозною проблемою цього нового Бюро, аби не бути заблокованим в майбутньому, є не передбачена жодним іншим законодавчим актом України (чого немає і в правоохоронних органах інших держав, в т.ч. і європейських) норма Закону про ДБР, яка зобов’язує Директора Бюро, який у відповідності до закону несе повну персональну відповідальність за діяльність ДБР, зокрема, і за законність здійснюваних його підлеглими оперативно-розшукових заходів, досудового розслідування та додержання прав і свобод людини і громадянина, погоджувати подавляючу більшість своїх рішень зі своїми заступниками. Повний абсурд!
«Недоторканна» СБУ
Можна відверто сказати, що так зване «реформування» правоохоронних органів весь цей час чомусь проходило повз Службу безпеки України, яка також чи не найбільше потребує реорганізації в напрямку посилення її спроможностей протидіяти саме сучасним зовнішнім і внутрішнім загрозам національній безпеці, особливо це важливо у теперішній період триваючої «гібридної війни» із РФ.
Саме, в зв’язку з цим, треба визнати неприйнятним той факт, що Служба безпеки України сьогодні є одночасно спецслужбою та правоохоронним органом, чого на практиці не повинно бути взагалі. Такого дуалізму ЄС і НАТО вимагають позбавлятися, поступово перетворюючи СБУ на спецслужбу, а функції правоохоронного органу, в т.ч. досудового розслідування, передати іншим правоохоронним органам (ДБР, НАБУ і Нацполіції).
Також, у контексті невластивих для спецслужби функцій, яких необхідно позбавитися у процесі реформування СБУ, слід вказати боротьбу з економічною злочинністю, наркобізнесом, посадовими злочинами, корупцією та організованою злочинністю.
При чому, це потрібно зробити якомога швидше для того, щоб Служба безпеки України зосередилася на роботі в сфері контррозвідки та на боротьбі з тероризмом, щоб її перестала будь-яка влада використовувати в своїх політичних цілях та в особистих інтересах (зокрема, і з метою тиску на різні бізнес-структури і з метою переслідувати своїх політичних опонентів). Дійсно, перші кроки до цього були зроблені в червні 2018 року, коли парламентарі прийняли Закон «Про національну безпеку України», в якому повинні були дати старт реформі СБУ. Але, Прикінцевими та Перехідними положеннями фактично лише анонсовано саму ідею, що за шість місяців СБУ повинна розробити відповідний законопроект про внесення змін до їх галузевого Закону. І все.
Більше того, у проголосованому законі про нацбезпеку чітко також записано, що до функцій СБУ продовжує відноситься розслідування економічних злочинів, що явно не відповідає описаній вище Концепції та задекларованим намірам. Є ще питання демілітаризації і скорочення її штату, але, цього всього закон про нацбезпеку також чомусь не передбачає. Тобто, із того, що задекларовано, заслуговують на увагу лише наміри створити парламентський комітет контролю над СБУ. При такій практиці «реформування» Служби безпеки, вибачте, у нашої влади «слова розходяться із діями», тому позитивних зрушень у боротьбі із протиправною діяльністю проти основ національної безпеки поки що не слід очікувати.
Вважаю, що катастрофічну ситуацію з наслідками «реформ» в правоохоронній сфері ще можна виправити і тому потрібно вже сьогодні цим проблемам створити належний резонанс в суспільстві, винести їх на широке обговорення, а не прикриватись «високими досягненнями» ніби-то вдалого «реформування» та перетвореннями «пострадянської» прокуратури із НКВД на демократичний європейський орган. Це все політичні інсинуації і не більше.