Якщо ви думаєте, що пандемія і впровадження НС по всій країні не час для обговорення питань переселенців, а тим паче забезпечення їх житлом — ви помиляєтесь
Питання роботи і житла вже постають для значної кількості українців.
Про кого ми говоримо? Я люблю цифри — вони найяскравіше відображають ситуацію.
Відповідно до комплексного дослідження МОМ, станом на кінець 2019 року дохід одного члена сім’ї внутрішньо переміщеної особи в середньому становив 3 631 грн, у той час як у громадянина, який не має такого статусу — 5 398 грн.
41% переселенців оцінюють свою фінансову ситуацію як «коштів вистачає лише на харчування» або «змушені заощаджувати навіть на харчуванні», а 51% жителів великих міст говорять, що «коштів вистачає на базові потреби». І лише 11% мають заощадження.
Розселення значної кількості громадян вчергове може стати для влади викликом
Так, загальна тенденція в Україні не краща, але є одне «але». І зазвичай це «але» стосується житла. Більшість ВПО вимушено продовжують жити в орендованому житлі. Йдеться про більш ніж половину громадян-переселенців, які живуть в орендованих квартирах, будинках чи кімнатах, а також 7% тих, хто проживає в місцях компактного поселення або гуртожитках.
Тому житло та неможливість сплати оренди — лише питання часу, особливо в умовах продовження карантинних заходів.
Які житлові програми вже існують?
Не секрет, що питання житла для України ще гірше ніж питання землі. Ми досі живемо за Житловим кодексом, в тексті якого зазначено наступне: «Втілюючи в життя ленінські ідеї побудови комуністичного суспільства і здійснюючи курс на підвищення матеріального та культурного рівня життя народу, Радянська держава послідовно реалізує розроблену Комуністичною партією програму житлового будівництва». Так, ми зараз в 2020 році.
Насправді, на загальнонаціональному рівні існують лише кілька програм, які дають можливість переселенцям отримати житло у приватну власність шляхом часткової оплати вартості житла або сплати іпотеки. І для переселенців вони почали роботу тільки в 2017 році з достатньо нікчемним фінансуванням, або й взагалі без нього. Мова йде переважно про програми Держмолодьжитло. Саме їм варто віддати належне у врахуванні інтересів учасників АТО та ВПО. Завдяки чотирьом державним та 121 регіональній програмі 1647 сімей у 2019 році мали змогу придбати власне житло, з них 782 — внутрішньо переміщених осіб. Проте такий показник для всієї країни є надзвичайно маленьким, а запит самого Фонду на фінансування не задовольняється.
Останні зміни до законодавства також надають можливість ВПО отримати тимчасове чи соціальне житло, але сам фонд такого житла фактично відсутній.
У власність чи в користування?
Програми, що передбачають надання житла у тимчасове користування, без передачі на право власності, можуть стати рішенням як для переселенців, так і для місцевої влади, на якій лежить тягар вирішення соціальних питань своєї громади. Саме тому надання державою субвенцій для придбання житла ВПО (передбачає 70% фінансування з державного, та щонайменше 30% – з місцевого бюджетів) є прикладом програми, що працює та реально може змінити життя громадян, які постраждали від війни та окупації. Розпочавши у 2017 році, на програму виділили лише 105 млн грн, за які придбано 271 квартиру та 2 житлових будинки. Більше 600 людей нехай і на певний час (житло надається на рік з можливістю продовження), але вирішили для себе ключову проблему житла. А для громади це житло назавжди стає їх власністю, що немалий плюс.
Чи зацікавлена в цьому місцева влада?
Тенденції різні. Наприклад, Маріуполь, що в Донецькій області, є лідером з придбання помешкань в межах програми тимчасового житла та щороку бере в ній участь. В інших містах про програму навіть не знають, або думають, що вона не для них. Я пам’ятаю зустріч у місті Вишгороді, Київської області, де для влади стало відкриттям, що таке житло не буде передано ВПО назавжди, а залишиться у власності громади. Тепер, ймовірно, варто чекати перших кроків.
Тож пам’ятайте: такі програми завжди передбачають терпіння та розставляння правильних пріоритетів, активну участь місцевої влади та самих мешканців. Адже громада має знайти будівлю чи приміщення, яке можна придбати, реконструювати, виділити щонайменше 30% від суми, яку потрібно витратити на це проект, підготувати відповідні документи та виграти у змаганні за кошти, яких не так багато.
Не хочу, аби це здавалось рекламою, втім — програма того варта. А особливо нині, коли розселення значної кількості громадян вчергове може стати для влади викликом.
Що можна зробити?
Так, навіть у період економічної нестабільності та кризи ми маємо думати про перспективи і вирішувати питання не ситуативно.
Першим кроком є комунікація з владою. Без претензій, з налаштуванням на співпрацю, але з врахуванням виборів, що наближаються. Місцевих виборів, де братимуть участь і переселенці.
Друге — чітке розуміння плюсів і мінусів програм та оцінка «потенціалу» вашої громади, запитів. Часом ми стикаємось з тим, що кричимо «нам всім треба», а насправді таких охочих — одиниці. Тому формування черг і облік осіб є надзвичайно важливим. Якщо ви, як влада, його не робите — не зволікайте, і складайте його за різними видами програм, як того вимагає закон. Якщо ви громадянин — комунікуйте це, адже облік не залежить від наявності програм.
І третє – проявляйте інтерес, показуйте органам центральної влади свої наявні потреби, які можуть бути врахованими при формуванні (перегляді) бюджету, прийнятті (зміні) нормативно-правових актів. Звучить складно і наче відірвано від реальності – втім, це працює.
Так, нинішня ситуація вимагає складних рішень. Проте ні переселенці, ні виклики — нікуди не дінуться. Тому надзвичайно важливо подумати про це вже сьогодні.