Останнім часом виникло багато проєктів, які мають залучити молодь до прийняття рішень органами влади: молодіжні ради, шкільне і студентське самоуправління, проєкти «Демократична школа» та «Відкривай Україну» тощо.
Однак, як свідчить статистика, абсолютна більшість молодих людей не має до них доступу. Як зробити так, щоб участь молоді не зводилася до запускання повітряних кульок на урочистостях? Який досвід інших країн? В Україні це питання пробують врегулювати зразу два законопроєкти — про молодіжну політику (готується до другого читання) та нова редакція закону про місцеве самоврядування.
Сьогодні Україна і світ переживають початок епохи міленіалів. Для старшого покоління ця молода кров мало зрозуміла. Прочитання розумних статей на зазначену тему мало чим допомагає, там переважно констатація й так відомих фактів. А рецептів зазвичай мало або взагалі й без них.
Коли століття тому німецькомовні психологи «винайшли» таку категорію як молодь, то, мабуть, й уявити собі не могли, як ця психофізіологічна група суспільства динамічно змінюватиметься. Попри те, що перший молодіжний закон ухвалено в Німеччині у 1920-х роках (він діє й досі), кожне нове покоління молоді виростає із своїми викликами і потребами.
Те, що відбувається з сучасним поколінням молоді, людство насправді вже переживало. Покоління бебі-бумерів дозволяло собі багато чого з того, що їхнім батькам і в страшному сні наснитися не могло. «Секс, наркотики, рок-н-рол». Що могло бути страшнішим для патріархально вихованого покоління батьків цих дітей?
У 1960-х роках революційна молодь захопила не лише Латинський квартал у Парижі. 1971 року в Данії, у центрі Копенгагена, наприклад, виникла молодіжна республіка Християнія. Поліція досі боїться заходити туди, там продаються легкі наркотики, а якийсь договір із міською радою укладено тільки недавно.
Громади Європи пробували різні підходи. Як повернути «безвідповідальну» молодь, що бунтувала, в «соціум»? І рецепт у 1970-х роках поступово було знайдено. Молодь потрібно залучати до ухвалення рішень. Наприкінці 1980-х напрацьовано Європейську хартію участі молоді. А 2003 року Конгрес місцевих та регіональних влад Європи ухвалив уже переглянуту її версію.
Лише після Революції Гідності 2014 року цей епохальний документ-підказка перекладено українською мовою… Майже одразу ж перекладено і посібник Ради Європи щодо зазначеної хартії — «Скажи своє слово». Головне в цьому останньому — «Драбина Харта»: вісім щаблів участі молоді — від імітації та маніпуляції до реального включення. З порадами, як розрізнити участь на кожному з восьми рівнів.
Що зробили європейці десятки років тому, щоб забезпечити участь молоді в ухваленні рішень? Тобто щоб молодь відчувала свої громади своїми? Оскільки більшість молодих людей уже тоді була членами молодіжних організацій, то на їх базі створено Молодіжні ради. І вже представники цих рад виражали й виражають думку не всіх, але бодай більшості молоді.
Спроби створення молодіжних рад на пострадянському просторі мали дуже сумні наслідки. Зі вступом східноєвропейських країн до ЄС виявилося, що пересічно вже лише 50% молоді належить до організацій. А за останні п’ять років цей показник упав іще на 5%. В Україні участь молоді у молодіжних організаціях на рівні соцпохибки — до 2,5%. Суб’єктивна експертна оцінка — близько 30 тисяч осіб (і це з великим авансом) — 0,25%.
Навіть коли об’єднати всі наявні молодіжні організації, то понад 97% молоді там представлені не будуть. Створені на базі «молодіжок» молодіжні ради в Україні інтересів молоді виражати не можуть. Бо такий підхід не вирішує основного виклику — реального залучення загалу молоді до ухвалення рішень. Імітацію — так, але результативність таких формацій — мінусова.
Сьогодні в ЄС багато працюють над залученням тих 55% молоді, чиї голоси не представлені у молодіжних радах. Саме з метою охоплення цих невключених категорій іде підтримка не лише організацій, а й проєктів та ініціатив фізичних осіб. Саме в цьому полягає логіка підтримки інноваційних проєктів молоді в тих сферах, у яких традиційні мережі організацій недосяжні для охоплення.
В України завдання подвійне. З одного боку, потрібно розвинути загальнонаціональні молодіжні мережі, які б охоплювали коли не 25%, то бодай 10% молоді (більше мільйона). З іншого — потрібно створювати й розвивати практичні інструменти, які б забезпечили можливість включення молоді, що полишена державою сам на сам зі своїми викликами.
Громадські шкільні бюджети і соціальне шкільне підприємництво, проєкти «Демократична школа» та «Відкривай Україну» — дуже гарні історії, але з таким відсотком включення молоді в суспільне життя цих інструментів далеко не досить.
В наших реаліях, щоб тобою зацікавилися держава/громада, треба або стати відмінником у школі, або рухатись у напрямі стабільного клієнта соціальних служб. Загал молоді між цими двома категоріями може розраховувати переважно на декларативні права в Конституції та чинному законодавстві, ухваленому ще в 1990-х роках.
Рішення для України є. Два роки тому Міністерство молоді та спорту підготувало і уряд схвалив Типове положення про молодіжну раду. На рівні громади (ОТГ) ідея закладеного там підходу така: молодіжна рада має забезпечити представництво від різних груп молоді. В ідеалі — 100% молоді громади має брати участь в обранні делегатів до молодіжної ради.
Уже тепер в Україні діють сотні молодіжних рад. Більшості їх далеко до ідеалу. Але важливо не просто забезпечити максимальне представництво різних груп молоді громади (школярів, учнів профтехосвіти й навіть «гопників» із «району»). Це відносно просте формальне завдання. Хоч і на цьому етапі переважно бракує розуміння, діє підхід: «щоб було». Важливіше створити реальні інструменти, аби голос молоді був почутий.
Уже є багато успішних прикладів учнівського та студентського самоврядування, які інституалізуються у своїх навчальних закладах. Створена Українська асоціація молодіжних рад, діє Українська асоціація студентів, які взялася моніторити чинні й нові, відповідно, молодіжні ради і органи студсамоврядування, що зацікавлені у підтримці та розвитку.
Створена пластунами Молодіжна рада в Тернополі, наприклад, прописана у статуті громади. Голова цієї ради за посадою є радником мера з молодіжних питань (на платній основі). Меру може не подобатися молодіжний мер, але інституалізація працює і взаємодія відбувається.
Тут важливо розуміти одну річ. Молодіжна політика ефективна тоді, коли вона міжсекторальна. Бо питання молоді «зашиті» в усіх сферах і політиках. Так, наприклад, одним із найбільших донорів молодіжної політики у США є… Міністерство сільського господарства, яке понад століття фінансово підтримує мережу з десятка тисяч молодіжних центрів.
У місті Вільнюс відділ молоді підпорядкований безпосередньо меру, що дозволяє на рівних взаємодіяти з усіма структурними підрозділами мерії (а не бути додатком до спорту чи освіти). Цінність молодіжних рад в Україні в тому, що вони не лише представницький орган молоді, а насамперед — утворення, яке мало би працювати з радами громад. І не лише з комісіями молоді чи освіти, а з усіма… Бо всі комісії будь-якої місцевої ради мають у своїй діяльності молодіжну компоненту.
Звісно, молодіжна рада може запускати кульки раз у рік на День молоді. Але ключове її завдання — формувати молодіжне громадянське середовище у своїй громаді, в кожній школі і ПТУ. Працювати зі шкільним самоврядуванням — аж до того, щоб учні, а не директор чи завгосп вирішували, в який колір мають бути помальовані коридори в школі.
У більшості новостворених громад (експертна оцінка) досі немає жодної молодіжної організації. Особливо в південних і північних областях. Звісно, в тих громадах, де вже створено дійові молодіжні ради, наступним кроком будуть нові молодіжні ініціативи й організації. Бо є відповідне середовище. Без молодіжних рад на місцях, наприклад, зробити доступним «Пласт» для кожної дитини, тобто масштабувати мережу його осередків зі 150 діючих у понад тисячу, буде дуже складно.
Без наявного молодіжного середовища в громаді, без молодіжних центрів і просторів досить проблематично запустити будь-яку молодіжну ініціативу. Дійти до того рівня, що є нормальним у ЄС, коли в кожній громаді діє по кілька молодіжних організацій. Молодіжні ради по суті є тими структурами, які вирішують основне питання будь-якої ініціативи молоді — ефективної взаємодії з місцевою владою, бо самі є частиною цієї влади.
Завдання за кілька років створити молодіжну раду в кожній ОТГ— цілком досяжне. Спільними зусиллями громадянського суспільства і органів влади всіх рівнів (передусім системи освіти) це цілком можливо зробити. Так само, як вибудувати систему навчання активу таких рад на базі обласних молодіжних центрів. Тобто включення молоді в життя громад — відносно просте завдання, якщо його розуміти і прагнути здійснити.
Насамкінець один приклад. Свого часу в одному обласному центрі в міську раду пройшла команда молодих депутатів однієї молодіжної організації. Першим рішенням, яке вони адвокатували, була ліквідація відділу, як вони казали, «боротьби» ( роботи) з молоддю. Звучить дивно? Але насправді, якщо в громадах нормально діятимуть молодіжні ради, відділи роботи з молоддю не такі вже й потрібні.
Бо молодь — це не майбутнє. Молодь — це сьогодення. І з нею потрібно працювати не на завтра, а вже. Не раз у рік на кілька свят, а постійно — на всіх напрямах будь-якого органу самоврядування, долучаючи до вироблення проєктів рішень. І тоді нинішні місцеві депутати колись у майбутньому зможуть собі сказати, що вони все зробили для того, аби молодь розвивала їхні громади, школи, профтехосвіту. А не полуничні поля в еміграції.
Бо насправді молоді в нас залишилося дуже мало. І боротися потрібно за кожну молоду людину, в кожній громаді. В кожній школі чи ПТУ, університеті, формувати насамперед відповідального громадянина — через залучення до ухвалення рішень, які його стосуються. Жодного рішення про молодь без молоді!