(Рубрика «Точка зору»)
«Знову про мову», зітхне читач і матиме рацію. Так, за роки так званої перебудови і період незалежності на цю тему висловлювалися неймовірну кількість разів. Десятки тисяч статей, тисячі публічних виступів, сотні теле- і радіопрограм, а скільки мітингів і демонстрацій… Здавалося, що вже багатьох переконали у важливості української мови. Проте й дотепер російська мова в Україні де-факто залишається панівною…
Чому ж реальні досягнення не дають підстав для святкування перемоги? Вже всі чули про «солов’їну» і «калинову», про милозвучність української, однак ця апеляція до естетичності не справляє великого, а головне, практичного враження. Я маю сумніви щодо милозвучності англійської мови (хоча сама ця категорія є доволі суб’єктивною), але англійську охоче і старанно вчать у цілому світі. Чому? А тому, що це справді всесвітня мова міжнаціонального спілкування. Отже, мову вчать не за її естетичні якості, а за реальні можливості задовольняти певні потреби. Що ж стосується будь-якої державної, офіційної мови, то вона несе в собі значний елемент більш чи менш жорсткої примусовості. Не знаєш державної мови – будеш маргіналом без перспектив, без кар’єри, без майбутнього.
Ще древні римляни казали: «Чия мова – того й влада»
Мова – це один з найважливіших чинників державного управління і об’єднання країни в єдине ціле. Саме тому під час формування в Європі багатоетнічних абсолютистських монархій (XVI–XVII століття, якраз тоді й сформувалася більшість сучасних європейських націй) перші Академії – (Французька, Іспанська та інші) насамперед опікувалися опрацюванням і стандартизацією загальнонаціональної мови, спільної як для столиці, так і для всіх провінцій. Завдяки такій мові у Франції велика кількість етносів (бургундці, гасконці, бретонці, провансальці та інші) консолідувалися у французьку націю. Отже, мова належить до найважливіших державних справ. Ще древні римляни казали: «Чия мова – того й влада». Виходячи з цього постулату, легко з’ясувати, кому сьогодні де-факто належить влада в Україні…
А всі ці маргінальні співи про «солов’їну» та «калинову» нині лише дратують і нічого не дають для виконання великого національного завдання: перетворення української мови на справді в усіх аспектах державну мову, що охоплювала б усю територію держави без винятків і вилучень. Мало записати мовну статтю в Конституцію. Треба ще створити цілу систему державних інститутів, цілий механізм, який добрі наміри держави і суспільства втілював би в практичне життя. До речі, а яка державна установа на даний момент відповідає за стан української мови в Україні? Я не знаю. А хто знає?
Справді, чого бракує, щоб у мовній сфері постійне тупцювання на місці змінилося на помітні надихаючі успіхи? Передусім політичної волі влади. Практично для всіх адміністрацій України (про відвертих українофобів казати не будемо) українська мова була чимось за визначенням другорядним і периферійним, чимось таким, чим можна було легко пожертвувати, зробити об’єктом політичних торгів і обміну на щось, на погляд політиків і чиновників, значно суттєвіше. Українська була тим, за рахунок чого міг завжди постати безпринципний компроміс. Нащо дражнити гусей через якусь там мову?
На тлі українських невдач у мовній царині неабияке враження справляють приклади феноменальних успіхів національного відродження в країнах Центрально-Східної і Північної Європи початку ХХ століття. Майже всуціль німецькомовна Прага за 10 років стала майже всуціль чеськомовною, а за нею і вся Чехія. Тут не обійшлося без чехословацької держави і президента Томаша Масарика, вони брали найактивнішу участь у справі відновлення чеської мови як державної. Аналогічні події відбувалися в Угорщині, Латвії, Литві, Естонії, Фінляндії. Не можна мовну політику перекладати виключно на плечі ентузіастів, громадськості, не мобілізуючи всю потугу держави.
Гірко про це згадувати, однак держава Україна дуже часто дає зразки зневаги до української мови, зразки демонстративні та національно-принизливі. Чого варті хоча б кадрові призначення? Якщо в Україні людина, яка геть не володіє державною мовою, може стати главою уряду (сумнозвісний «Азіров»), віце-прем’єром (Борис Колесников, який навіть у Львові вів наради російською, змушуючи місцевих начальників переходити на неї), міністром (Арсен Аваков і ціла купа імпортних «реформаторів» у структурах влади України), генералом, шефом відомства, то всі розмови про відродження української мови втрачають сенс. Влада цими своїми рішеннями ніби підморгує публіці – мовляв, не сприймайте серйозно все те, що ми з високих трибун базікаємо про важливість української мови, насправді все не так…
Одне таке «підморгування» влади є важливішим, переконливішим і дієвішим, ніж тисячі промов на користь української. На жаль, чинна влада керується в мовній політиці не національними інтересами, а своїми егоїстично-електоральними інтересами поточного моменту.
Українізація має бути важливим елементом діяльності влади
Чимало оглядачів і експертів думали, що мовно-політичні спекуляції і провокації залишилися в періоді до 2014 року. Помилилися. Здається, на виборах 2019 року все це повернеться, може, навіть у посиленому варіанті. Тим більше, що чинною владою така ворожа діяльність аж ніяк не придушується.
Нещодавно на телеканалі «112» ведуча Алеся Бацман запитала відомого правозахисника і дисидента Семена Глузмана: «Чи справді для того, щоб в Україні нормально розвивалися українська мова, треба повністю придушити російську? Бажано – разом з тими, хто її використовує?» Це брутальна і брудна провокація в дусі «руского мира», пропагандистської війни Кремля проти України. На жаль, типова для телеканалу «112», NewsOne та подібних до них. До речі, на NewsOne провели ток-шоу на тему мовних законів, що зареєстровані у Верховній Раді. Відомий діяч Євген Червоненко залякував українців «громадянською війною» у разі ухвалення цих законів. А нардеп Новінський залякує нею у разі надання Україні томосу про автокефалію українського православ’я…
На вибори 2019 року екстрено формується потужний Антиукраїнський блок, який спекулюватиме на брехні про «важкий стан російської мови в Україні». Але ситуація з російською мовою в Україні наразі фактично є значно кращою від ситуації з українською. Є безліч доказів.
Усі події останніх років показують, що вибір українська нація має не дуже великий: або планомірна, послідовна і неухильна українізація, або тотальна, нахабна і безжальна русифікація. Або – або. Третього не дано. Досвід Криму і Донбасу демонструє, що чекає на Україну в разі, якщо, не дай Боже, ми побачимо подальші успіхи «русского мира». В Криму за останніми даними кримськотатарського телеканалу ATR, кількість українських класів у школах зменшилася у понад 40 (!!!) разів. До анексії в Криму було сім українських шкіл, нині – жодної. Росія веде тотальну русифікацію без сумнівів і дискусій, як паровий коток чавлячи все українське.
Не хочемо українізації? Тоді втратимо незалежність і матимемо те, що зараз Росія показує в Криму. Українізація має бути обов’язковим і дуже важливим елементом діяльності патріотичної влади України.
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
(Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода)
НА ТЕМУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ:
