Як-то кажуть життя прожити – не поле перейти. І на цій тернистій ниві буває всього – і радощі одруження і сум та біль стосовно розлучення та поділу спільно нажитого. Розподіл майна при розлученні – це завжди негативні емоції і добре, коли подружжя – люди врівноважені і здатні спокійно вирішити цю проблему. Проте, не завжди буває так і трапляються випадки, коли доводиться звертатися з до суду, щоб розділити майно після розлучення подружжя.
Український законодавець чітко визначив: всі питання, пов’язані з розподілом спільно нажитого майна, індивідуальної власності, регулюються нормами Сімейного кодексу України. Подружжю запропоновані два варіанти його поділу: добровільний або примусовий.
При добровільному розподілі майна подружжя домовляється про те, які об’єкти кому дістануться і укладає угоду на основі цієї домовленості. В угоді конкретно прописується, кому яка частина майна дістанеться. Зовсім не обов’язково, щоб долі були рівними. Головне, щоб обидва з подружжя були згідні з таким поділом. Наприклад, чоловік залишить дружині квартиру, оскільки діти будуть жити з нею, а собі забере автомобіль. Звісно, дану угоду необхідно завірити в нотаріуса.
Примусовий розподіл майна при розлученні відбувається, коли один із подружжя подає позов до суду. Це трапляється, якщо домовленості не було досягнуто. В такому випадку саме суд вирішує, кому яка доля майна буде належати. Звичайно, суд прагне винести найбільш справедливе рішення. Через це він бере до уваги такі фактори, як стан здоров’я і працездатність кожного з подружжя, їх інтереси, інтереси неповнолітніх дітей тощо. Звичайно, враховуються і побажання подружжя. Крім того, якщо майно не може бути розділено фізично, то воно зазвичай залишається у власності одного із подружжя повністю, а іншому виплачується компенсація.
Яке майно подружжя підлягає розподілу?
Законодавець визначає такі поняття як особиста приватна власність одного з подружжя – майно, яке не підлягає поділу, та спільна власність подружжя – спільно нажите, що розділити можливо.
Ділити можна те, що було нажито під час шлюбу. Крім матеріальних об’єктів – машини, квартири, будинку, шафи, стола – це можуть бути також результати інтелектуальної праці одного із подружжя, а також гроші, отримані в результаті різних видів діяльності. Наприклад, зарплата, пенсія, прибуток підприємця, цінні папери тощо. Крім того, розподілу пілягають і борги сім’ї – це особливо актуально, а тим більше якщо кредити великі і виплачувати їх одному із подружжя буде складно.
Згідно зі ст. 57 Сімейного кодексу України до особистої приватної власності подружжя відноситься: майно, набуте одним з подружжя до шлюбу, майно, набуте чоловіком або дружиною на підставі договору дарування або в порядку спадкування, а також якщо майно набувалося під час шлюбу, але за гроші одного з подружжя, які належали йому особисто.
Крім того, необхідно звернути увагу, що до особистої власності подружжя відносяться речі індивідуального користування, премії, нагородження, які чоловік або дружина отримали за заслуги, а також коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя, і цей перелік не є вичерпним.
Таким чином, якщо під час шлюбу одному з подружжя, наприклад квартира чи будинок, були подаровані або отримані у порядку спадкування, інший з подружжя не має права на цю нерухомість.
Згідно зі ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте під час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (освіти, ведення домашнього господарства, догляду за дітьми, самостійного доходу) самостійного заробітку. З наведеної норми можна зробити висновок, що придбане під час шлюбу майно, коли чоловік, наприклад, працював, а жінка вела домашнє господарство і доглядала за дітьми, розглядається як спільна сумісна власність подружжя, а значить розподіл майна буде відбуватися в рівних частках.
Однак слід зазначити, що існують і виключення. Відповідно до ст. 62 Сімейного кодексу України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Наприклад, якщо у чоловіка до шлюбу у власності перебував приватний будинок і в шлюбі шляхом спільних зусиль чоловіка і дружини будинок істотно збільшився (з одного поверхового на двох поверховий), тоді на підставі рішення суду приватний будинок чоловіка визнається спільною сумісною власністю і в даному випадку при розлученні розподіл майна буде в рівних частках.
Договір про розподіл майна
Якщо є бажання уникнути судового розгляду, можна укласти договір про розподіл майна. Таку можливість передбачають норми Цивільного кодексу України. Договір про розподіл майна — це добровільна згода чоловіка і дружини з усіх важливих майнових питань. Подібний правочин оформляється як цивільна угода і засвідчується нотаріально. Документ містить відомості:
Про право кожного з подружжя на майно.
Чітко визначає частки.
Має відомості про відмову в майбутньому, щодо претензій про розподіл майна.
Укладений між подружжям договір набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. Він може бути розірваний або визнаний недійсним у судовому порядку.
Крім того, його можна змінити подружжям угодою, яка також повинна бути нотаріально посвідчена.
Коли можна розподілити спільне майно?
Розподіл майна при розлученні може бути здійсений в будь-який час. Закон не встановлює конкретні часові рамки в цьому питанні. По суті навіть не обов’язково розлучатися: поділити майно можна навіть у шлюбі. Але навіть якщо розірвання шлюбу вже стало юридичним фактом, у вас є 3 роки, щоб оскаржити право власності на спільно нажите майно.
Після розірвання шлюбу, якщо у подружжя є спільно нажите майно, краще не витрачати час і зайнятися питанням про його розподіл. Оскільки після спливу позовної давності у три роки, звертатися з позовною заявою до суду про поділ майна вже буде не можливо, і майно залишиться у власності за чоловіком або дружиною в залежності від того, на кого оформлено право власності. У такому випадку звертатися з позовом до суду можливо тільки після відновлення строків позовної давності.