Що спільного між американською статтею про Верховний суд США та основною проблемою України.

– І актуальність проблем, якими займається американське судочинство (“It may be necessary to reconsider the premise that an individual has no reasonable expectation of privacy in information voluntarily disclosed to third parties. This approach is ill-suited to the digital age, in which people reveal a great deal of information about themselves to third parties in the course of carrying out mundane tasks.”),

– І відкритість мислення ([Smith v. Maryland (1979)] has “long outlived its suitability as a precedent” because “when the Supreme Court decided Smith, in the pre-dawn of the digital age, we didn’t know about the Internet, smartphones, cloud computing, Facebook, or Twitter.”),

– І використання “глибоко історичних” аргументів (вітання Росії, чий представник на слуханнях у Міжнародному суді ООН намагався делегітимізувати посилання України на політику Сталіна та Сталінську конституцію у дебатах щодо кримських татар) – з мінімумом емоцій і максимумом неупереджених фактів (вітання Україні і всім нам, адже ми тільки вчимося цьому) (“Chief Justice Roberts invoked the same eloquent analogy in his unanimous opinion for the Court in Riley v. California in 2014, where he quoted John Adams and compared the warrantless search of a cellphone on arrest to the general warrants that sparked the American Revolution.”),

– І синергія загальної позиції щодо справи, хоч і з різною аргументацією, ідеологічно різних суддів – “демократки” Сотомайор і “республіканця” Горсуча. Хоча треба почекати на фінальний текст рішення, цей факт уже вражає. Адже Горсуча призначив консерватор Трамп на заміну покійного судді Скалії – консерватора з консерваторів. (“It is inspiring, in any event, to see justices as diverse as Gorsuch and Sotomayor providing constitutional leadership about the urgent need to translate the Fourth Amendment into an electronic age.”),

– І, що особливо важливо в контексті України, – і публікація, і справа, якій вона присвячена, і американський суд, який розглядає цю справу, синонімічні слову “професійність”. Стаття написана фахово, проте простою мовою.  Логіка в ній не просто є, але й доступна для розуміння неюристами. А головне – стаття опублікована у неспеціалізованому масовому виданні.

Дуже хочеться – дуже потрібно! – щоби такі статті викликали в нас хоч трохи продуктивної самокритики. Багато говорять про корупцію як основне зло України. Та не меншою нашою проблемою є непрофесіоналізм. Він живить популізм, фасилітує корупцію і непоправно підриває довіру. У тому числі – іноземних колег. Непрофесіоналізм – це:

– новаторська інтерпретація деякими українськими суддями міжнародного права, елементарні помилки якої обговорюють навіть на міжнародних юридичних форумах;

– заяви деяких високопосадовців про панацею “гаазькИХ трибуналІВ” (незрозуміла позиція ані щодо панацеї, ані щодо кількості цих неіснуючих трибуналів, які, начебто, вишиковуються на захист України);

– елементарне небажання багатьох державних службовців (як 60-ти, так і 40-ка (!)-річних) вивчити базову англійську;

– відсутня редакційна політика – як сутнісна, так і пунктуаційна – багатьох вітчизняних ЗМІ, через що у публічний простір потрапляють багато неграмотних і [свідомо] маніпулятивних матеріалів.

Прикладів достатньо у різних галузях. Так, наведені випадки стосуються лише однієї сфери – тільки тому, що я її знаю безпосередньо, а це додає переконливості аргументам. Проте непрофесіоналізм у різній мірі притаманний представникам усіх індустрій, у тому числі і мені. Важливо це усвідомлювати, визнавати та постійно працювати над сутнісним самовдосконаленням. Лише воно створює конкуренцію. Лише вона створює якість. І розвиває її.

Виправдання “не на часі” не діє ані з точки зору часу (коли ще важливіше кожному прагнути фаховості у своїй діяльності, як не під час протистояння двом збройним конфліктам?), ані з точки зору здорового глузду. Як жоден нормальний пацієнт не захоче консультуватися із лікарем, який не знає кількість нирок у людини, так і звичайний іноземний юрист неодмінно матиме запитання, якщо його український колега плутатиме судові установи для захисту інтересів своєї держави.

Вболівання, відданість, щирість дійсно важливі для роботи. Проте хибно та небезпечно думати, що ці риси та інші емоції можуть замінити професійність чи виправити помилки, завдані її відсутністю. Як сказала видатна суддя Верховного суду США Рут Ґінзбурґ:

[я хочу, аби мене запам’ятали] “як людину, яка максимально використала даний їй Богом талант на благо та для безпеки інших, щоби вони могли жити без страху та з упевненістю, що за готовності наполегливо працювати та за реальної такої роботи їхні мрії можуть здійснитись.”

Цього можна досягти лише професіоналізмом.