Громадські організації оприлюднили звіт щодо реалізації антикорупційної політики держави у 2016 році. І він став єдиним ґрунтовним та відвертим моніторингом ходу антикорупційної реформи в Україні.
Нещодавно Центр політико-правових реформ, Transparency International Україна та Реанімаційний пакет реформ за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» представили звіт впровадження антикорупційної політики держави у 2016 році.
Його мета – дати можливість громадськості отримати неупереджену інформацію про реальний стан справ і хід антикорупційної реформи, а також запропонувати конкретні рекомендації щодо її удосконалення.
Планувалося, що він буде альтернативним до Національної доповіді щодо реалізації засад антикорупційної політики. Але вже другий рік поспіль держава не дає офіційну оцінку своїй антикорупційній роботі. Відтак цей громадський «аудит» є єдиною комплексною внутрішньою оцінкою виконання антикорупційної державної стратегії.
З п’яти найважливіших антикорупційних зобов’язань парламент вчасно реалізував лише однеПроте навіть найкращий експертний аналіз не замінить систему державної політики. Більш того, сьогодні ця система повинна трансформуватись у публічну політику – процес, де всі погляди причетних до реформи: чиновників, громадськості, аналітиків максимально ефективно враховуються. У підсумку такої комплексної спільної роботи має з’явитись єдиний стратегічний план розвитку суспільних інтересів у сфері антикорупції. Так має бути. А що ж маємо натомість? Що показав експертний аналіз?
Інтуїція vs. факти в основі реформи
Основним висновком звіту є те, що за останні роки держава так і не створила комплексної системи запобігання корупції. Дії влади були неузгодженими та хаотичними. І ця неузгодженість починається з самої основи – стратегічних документів. Через відсутність ґрунтовних досліджень ці документи створювались інтуїтивно, відтак базуються переважно на популізмі, а не на серйозному аналізі ситуації.
Експерти вивчили базові документи та дійшли висновку, що Програма діяльності уряду не повною мірою узгоджується з Антикорупційною стратегію на 2014-2017 роки та Державною програмою з її реалізації. А План пріоритетних дій Уряду на 2016 рік взагалі не враховує переважної більшості положень цих документів, а також не містить жодної власної антикорупційної ініціативи. З тих антикорупційних заходів, які Кабмін все ж планував здійснити, не виконав і половини (зокрема, це стосується функціонування НАЗК; виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних дій; функціонування Державного бюро розслідувань).
Коаліційну угоду з точки зору антикорупційних ініціатив експерти визначили як «якісний стратегічний документ», але далекий від реальності. Очевидно, саме тому з п’яти найважливіших антикорупційних зобов’язань, означених у коаліційній угоді, парламент вчасно й якісно реалізував лише одне – ухвалив закон, покликаний забезпечити прозорість фінансування політичних партій та виборчих компаній. У цілому з 30 законів, що Верховна Рада мала прийняти, ухвалено лише 17.
Протидія корупції без антикорупційних інститутів
Наступна проблема полягає у тому, що антикорупційна політика ніби є, але втілювати її у життя нікому – тобто в державі досі не створено інституційної системи протидії корупції. Наприклад, прокуратура досі не позбавилась функції досудового слідства; податкову міліцію ліквідовано, а фінансова – лише у проекті; нацполіція в стадії реформування; Державне бюро розслідувань не створено. Щодо НАБУ, то його детективи в 2016 році направили до суду лише 69 кримінальних проваджень. Якщо порівняти зі загальною кількістю усіх кримінальних проваджень, направлених в 2016 році до суду з обвинувальними актами, то 69 – це 0,05%.
Щодо офіційної статистики, то у 2016 з усіх зареєстрованих корупційних злочинів (при тому, що зрозумілого переліку корупційних злочинів досі так і не сформовано) лише 38% громадян було повідомлено про підозру, ще менше – 29% з них опинились у суді за обвинувальними актами, і тільки 7% з них були засуджені, зокрема, 0,6% до позбавлення волі. При цьому фахівці зазначають, що ці цифри втричі менші, ніж у 2013 році.
Покарати корупціонерів, а корупцію залишити
Окрім інституційної плутанини фахівці називають ще дві причини відсутності належної системи покарання за корупційні злочини. По-перше, величезна кількість осіб займають посади, пов’язані з високим рівнем корупційних ризиків і користуються легальною (народні депутати, судді) та фактичною (депутати місцевих рад, адвокати тощо) недоторканністю. По-друге, відсутня єдина база даних «корупціонерів», наприклад, у вигляді публічного списку відкритих проваджень з зазначеними причинами закриття справи та фактами про рецидивну корупцію.
І хоча в суспільстві й так є високий попит на боротьбу з корупцією, держава провалила просвітницьку інформаційну кампанію щодо формування негативного ставлення до корупції. У ситуації, коли 56% українців (прим. – за результатами соцдослідження «Стан корупції в Україні – 2015», що його проводив Київський міжнародний інститут соціології) вважає корупцію найактуальнішою проблемою, але при цьому третина виправдовує її побутовою зручністю, нульову толерантність до корупції треба системно виховувати. Адже лише зміна сприйняття людей може глобально змінити ситуацію з корупцією в країні.
Наразі держава має розпочати розробку нової антикорупційної стратегії. Цього разу, враховуючи досвід останніх років і ґрунтуючись на якісних аналітичних дослідженнях. Альтернативний звіт є чи не єдиним комплексним документом, що може стати основою наступної стратегії та плану її реалізації. Але чи врахує держава рекомендації громадськості? Питання відкрите.
Менеджер Програмної ініціативи “Демократична практика”, фонд “Відродження”