Недопущення та розслідування катувань і жорстокого поводження могло б відновити втрачену довіру українців.
Все почалося з телефонного дзвінка. Чоловік, за справою якого ми спостерігали, вирішив набрати номер, який ми дали йому в суді. Чоловіка визнали винним і відправили для відбування покарання до однієї з виправних колоній у Харківській області. Він розказав нам, що після прибуття до колонії наприкінці травня йому кинули під ноги віник, який він відмовився піднімати. Це був своєрідний ритуал посвячення: якщо новий засуджений підбирає віник, це показує адміністрації колонії та іншим засудженим, що новоприбулий готовий виконати будь-яке прохання. Герой нашої розповіді знав про це випробування і відмовився брати в ньому участь. Як покарання і для того, щоб зламати його волю, йому повідомили про переведення до одиночної камери, де охоронці загортали його у поліетилен і протягом багатьох днів регулярно били.
Його реакція — недовіра до держави, яка зобов’язана захищати громадян, і страх перед розправою — є відголосом суспільного гніву та невдоволення, які іноді можна помітити на українських вулицях. Протести проти міністра внутрішніх справ, які ми бачили на початку червня, були частково спричинені повідомленнями про сексуальне насильство і катування у Кагарлицькому відділенні поліції 24 травня 2020 року.
Випадок у Кагарлику, звичайно ж, викликав гнів у суспільстві. Проте, на жаль, це лише частина більшої проблеми — глибокої недовіри до системи кримінального правосуддя, що відображено у різних соціологічних опитуваннях. Хоча катування і жорстоке поводження з боку поліції в Україні залишаються переважно прихованими від очей громадськості, за інформацією Харківського інституту соціальних досліджень, існують ознаки того, що масштаб цих явищ останніми роками зростає.
Катування і жорстоке поводження завдають жертвам не лише фізичної шкоди. Ця практика, зокрема побиття, сексуальне насильство, тривале одиночне ув’язнення або відмова у доступі до якісної медичної допомоги, має також тривалий вплив на психічне здоров’я. Ми стикалися з цим у своїй роботі. Більшість осіб, яких піддавали катуванням, страждають на посттравматичний стресовий розлад. Ці страждання, які можуть тривати багато років, лише загострюються, якщо жертва не може добитися справедливості, знаючи, що ті, хто піддавав її катуванням, залишаються на волі. Відсутність невідкладного і ефективного розслідування фактів катувань і жорстокого поводження з боку поліції може ще більше підірвати довіру населення до органів державної влади.
Органам влади необхідно своїми діями показати готовність боротися з однією з найдавніших проблем у галузі прав людини в Україні – катуваннями та жорстоким поводженням з боку співробітників правоохоронних органів — як шляхом невідкладного і ефективного кримінального переслідування, так і за допомогою превентивних заходів.
У пріоритетному порядку слід здійснити кілька конкретних кроків. Парламентові необхідно привести визначення терміну «катування», встановлене у статті 127 Кримінального кодексу, в повну відповідність до статті 1 Конвенції ООН проти катувань, закривши цим усі існуючі або потенційні лазівки для безкарності.
В іншому випадку, існуватиме ризик того, що українці й надалі не довірятимуть державним інститутам, а це може ще більше обмежити можливості для здійснення усіма рівних прав людини. Однак, можливо, якщо ті, хто пережив такі жахливі порушення прав людини, зможуть знайти розраду, то її також знайде і народ України.
\http://Матільда Богнер Матільда Богнер Голова Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні