Що жителі громад хочуть отримати від Статуту та чому сам документ не гарантує реальної участі у прийнятті рішень.
До 1 січня 2027 року громади мають затвердити свої Статути або привести чинні документи у відповідність до нових вимог законодавства. На практиці це ставить кожну громаду перед досить простим вибором. Можна підготувати документ, перевірити його на відповідність закону, проголосувати на сесії ради і поставити галочку навпроти виконаної вимоги. А можна використати цей момент, щоб поставити собі значно складніше питання. Які правила насправді потрібні цій громаді і її жителям. Як соціологиню, мене цікавить друге.
Цього року Асоціація самоорганізації населення допомагає трьом територіальним громадам працювати над їхніми Статутами. Основною цієї роботи стали дослідження. Ми проводили онлайн-опитування, глибинні інтерв’ю та фокус-групи з представниками органів місцевого самоврядування, старостинських округів, громадського сектору, бізнесу та іншими людьми, які добре знають життя своїх громад.
Ми хотіли зрозуміти, чого вони очікують від Статуту не як від документа в юридичному сенсі, а з точки зору того, що має змінитися для самої людини, якщо громада отримає хороший Статут.
Відповіді виявилися водночас дуже простими і доволі вимогливими. Люди хочуть знати правила. Хочуть розуміти, як ними користуватися. Хочуть бачити результат своєї участі. І хочуть впізнавати у Статуті саме свою громаду. А ще вони зовсім не впевнені, що сам документ здатен щось змінити. Саме ця суперечність видалася мені найцікавішою.
Людям потрібен не перелік прав
Коли ми запитували, для чого громаді потрібен Статут, респонденти дуже часто говорили про правила. У відповідях його називали своєрідною Конституцією громади і головною книгою її правил.
За цими формулюваннями стоїть досить практичний запит. Людина хоче розуміти, що вона може робити у своїй громаді, свої права та розуміння того, що може вимагати від місцевої влади. Це важливо, бо розмова про громадську участь часто зводиться до вимог до влади. Влада має бути відкритою, реагувати на звернення та пояснювати свої рішення. Все це звучало і в наших дослідженнях.
Але жителі громади говорили і про себе. Про необхідність знати правила, користуватися доступними механізмами, брати участь у вирішенні спільних питань.
Проблема в тому, що записати право у Статуті недостатньо. Майже в будь якому такому документі можна передбачити громадські слухання, місцеві ініціативи, електронні петиції, загальні збори чи консультації. Для людини сам цей перелік мало що означає. Вона має розуміти, як усе працює.
Хто може ініціювати слухання? Скільки підписів потрібно зібрати? Куди подати пропозицію? Хто її розгляне? Скільки часу це триватиме? Де буде оприлюднена відповідь? І тут різниця між формальним та дієвим Статутом стає дуже помітною. В одному випадку людина читає, що має право на місцеву ініціативу. В іншому вона після прочитання розуміє, що саме треба зробити, щоб цією можливістю скористатися. Саме другого очікували від Статуту наші респонденти.
Можливість висловитися ще не означає можливість впливати
Ще одна тема постійно виникала в розмовах. Що відбувається після того, як людина взяла участь? Громада може провести слухання. Може організувати консультацію. Може запросити жителів заповнити анкету чи подати свої пропозиції.
Але для людей важливий наступний крок. Один з учасників дослідження сформулював це дуже точно: “Все можна перетворити просто в говорильню. Зібралися, наговорилися, а рішення потім приймають таке, яке їм треба, і все. Що воно вирішить? Нічого не вирішить. У цьому має бути прозорий інструмент“. Мені здається, у цій фразі значно більше про громадську участь, ніж у багатьох формальних визначеннях.
Людина не обов’язково очікує, що влада погодиться з кожною її пропозицією, але вона хоче знати, що з цією пропозицією сталося. Власне, чи розглянули її, хто це зробив, чому рішення було саме таким, коли можна очікувати відповідь. Найбільше людей цікавить результат.
Без цього запрошення до участі поступово втрачає зміст. Якщо люди кілька разів витратили час на слухання, консультації чи подання пропозицій і не зрозуміли, що відбулося далі, наступного разу переконати їх долучитися буде значно складніше.
Тому одна з речей, яких люди очікують від Статуту, це передбачуваність. Не гарантія того, що твою позицію підтримають. Гарантія того, що існує зрозуміла процедура і вона не обривається в момент, коли ти висловив свою думку.
Хороший Статут не можна просто скопіювати
Ми працювали з трьома громадами. Це невелика кількість, і я б точно не стала переносити результати наших досліджень на всю Україну. Але саме відмінності між цими громадами дали один з найцікавіших результатів.
У кожної з них виявилися свої питання, на які мав відповісти Статут. Для однієї громади особливо важливою була робота демократичних процедур під час воєнного стану. Чинний документ створювався для іншої реальності. Тепер частина процедур має працювати в умовах безпекових обмежень та особливого формату місцевого управління.
В іншій громаді гостро постало питання про те, кого ми взагалі вважаємо жителем громади. Є люди, які фактично живуть на її території, користуються місцевою інфраструктурою, водять дітей до школи, звертаються по послуги і мають очевидний інтерес до місцевих рішень. Але їхній формальний зв’язок із громадою може відрізнятися від зв’язку постійно зареєстрованих жителів. Тоді виникає цілком практичне питання про те хто і в яких рішеннях має право брати участь.
У третій громаді важливою темою стала культурна та мовна різноманітність. Люди говорили про необхідність зберігати особливості окремих населених пунктів. Водночас для них було важливим відчуття приналежності до однієї громади.
Усі три ситуації дуже різні. І саме тому вони добре показують слабкість підходу, коли Статут однієї громади беруть за основу для іншої і просто змінюють назву.
Юридично документ може бути бездоганним, але жителі мають знайти в ньому відповіді на питання, які існують саме у них. Інакше важко очікувати, що вони сприйматимуть цей документ як свій.
Віра в документ теж має межі
При цьому я б не сказала, що люди покладають на Статут надмірні надії. Навпаки, одним з найбільш помітних результатів досліджень став скепсис. “Ніякі Статути не допоможуть це зробити, якщо у жителя немає такого бажання“, написав один з респондентів.
В іншій громаді люди також говорили про сумніви у дієвості документа, якщо встановлених правил ніхто не дотримується. Це дуже тверезий погляд.
Документ не створює активних жителів, не змушує владу і людей довіряти одне одному, не вирішує конфлікти сам по собі. І навіть найкраще прописаний механізм участі нічого не вартий, якщо про нього ніхто не знає.
Тема інформування постійно поверталася в наших розмовах. Один з учасників дослідження прямо говорив, що багато людей просто не знають про існування Статуту у своїй громаді. Саме тому публічні обговорення і фокус групи для нього були важливими ще й як спосіб розповісти людям про сам документ. Це змінює погляд і на процес його підготовки.
Залучення жителів потрібне не тільки для того, щоб зібрати пропозиції до тексту. Поки люди обговорюють Статут, вони дізнаються, що в ньому є. Починають розуміти свої можливості. Сперечаються про правила. Дізнаються про позиції інших людей. А іноді бачать і межі самої громадської участі.
Один з респондентів досить критично говорив про склад робочої групи. “Добре, що там є я, добре, що там є декілька і ще одна людина. А всі остальні? Нема там громади… Ну, пасивні люди“. У цьому зауваженні є одразу дві проблеми. Влада може створити можливість для участі, але цього недостатньо для реального представництва. Водночас неможливо включити людей у процес проти їхньої волі. Саме між цими двома речами і доводиться шукати баланс.
Що ж тоді люди очікують від Статуту
Після всіх інтерв’ю, опитувань і фокус-груп у мене немає відчуття, що жителі чекають від Статуту чогось надзвичайного. Їхній запит значно прагматичніший.
Жителі очікують від Статуту зрозумілих правил, які допомагають не лише знати свої права, а й розуміти, як ними скористатися, куди звернутися, якою має бути процедура і що відбуватиметься після того, як вони долучилися до прийняття рішення. Не менш важливо для них бачити в цих правилах реальність саме своєї громади, її потреби, проблеми та особливості.
Мабуть, саме тому я сприймаю Статут як суспільний договір, адже його сенс не лише в тому, щоб визначити обов’язки місцевої влади перед жителями, а й у тому, щоб домовитися про можливості впливу на рішення, правила взаємодії та відповідальність кожної зі сторін.
Такий договір не виникає в день голосування на сесії ради, а починає формуватися значно раніше, коли людей запитують, які правила їм потрібні, коли вони впізнають у документі проблеми своєї громади, розуміють можливості, які він їм дає, і можуть без допомоги юриста відкрити Статут та з’ясувати, що саме вони можуть зробити, куди звернутися і що має відбутися далі.
Саме тоді Статут перестає бути документом, який громада просто зобов’язана мати, і стає правилами, якими вона справді живе.
Вікторія БаласанянСоціологиня Всеукраїнської громадської організації “Асоціація сприяння самоорганізації населення”