«Я пережила таке сильне емоційне потрясіння, що втратила свідомість»
— В Чернігові я вела бухгалтерію великої мережі зоомагазинів моєї племінниці, — продовжує Тетяна Швайковська. — В нашій мережі працювали багато продавчинь. За потреби я підміняла якусь з них, бо, як виявилось, в мене добре виходить торгувати (певно, тому, що зі щирим інтересом ставлюсь до всіх без винятку покупців).
В перший день війни наша мережа магазинів працювала до обіду — поки не було оголошено першу в місті повітряну тривогу. Ми тоді зібрали продавців, видали їм зарплату наперед — бо ніхто не знав, що буде далі. До речі, ми заплатили державі повністю всі податки. Я дуже відповідальна і як бухгалтер, і як громадянка, хочу, щоб все було за законом і прозоро. Весь наступний день я була вдома, і мені стало зрозуміло: сидіти без діла не можу, особливо в такій напруженій ситуації. До того ж наші товари дуже потрібні — у багатьох людей є собаки, коти, інші тварини, і їх треба годувати. Обдзвонила з чоловіком наших продавців, щоб дізнатись, хто з них може і хоче виходити на роботу. З наступного дня ми стали відкривати зоомагазини — по 3 години на день. Юра на нашій машині розвозив продавчинь на роботу, а потім — по домівках.
Щодня ситуація в місті все більше погіршувалася: російські війська обстрілювали артилерією і бомбили з літаків спочатку околиці, а потім інші житлові квартали, врешті зруйнували й будинки в центрі Чернігова. В мікрорайоні, який називається ЗАЗ, у нас були офіс і склад — на першому поверсі дев’ятиповерхового будинку (гуртожиток сімейного типу з понад 300 квартирами). Рашисти його розбомбили. Досить швидко там з’явилися мародери. Це був жах: вони крали мішки з кормами для тварин, в той час, коли на верхніх поверхах лежали під завалами загиблі люди. Для мародерів немає нічого святого — вони розтоптували пам’ять про загиблих.
— Ви викликали поліцію?
– Ні, бо вже не було мобільного зв’язку. До речі, електроенергії, води також не було. Ми з чоловіком заряджали телефони в машині від автомобільної зарядки під час руху. Дзвонили, коли знаходились в центрі міста — там стільникова мережа ще працювала.
Через загибель людей в багатоповерхівці, де знаходилися наші офіс і склад, я пережила таке сильне емоційне потрясіння, що впала, втративши свідомість. Це сталося вдома того ж дня увечері. Подібне зі мною траплялося й раніше. Річ у тому, що я інвалід — перенесла свого часу важку хворобу, яка виникла через ускладнення після грипу. Тому, переживши емоційне потрясіння, можу втрачати свідомість.
Чоловік з дітьми швидко привели мене до тями з допомогою холодної води, але не завадило б ще й ліки прийняти. Але в мене їх не було. Аптеки не працювали. Наступного ранку чоловік не дозволив мені стати за прилавок, сказав: «Розвезу продавців по магазинах, а ти будеш біля мене в машині».
Але ж я невгамовна: напередодні побачила, що біля ринку «Привокзальний» відновив роботу магазин побутової хімії. Зібрала у наших сусідок і продавчинь замовлення на покупки — памперсів, прального порошку, мила, піни для гоління тощо. Ми дісталися до того магазину, я відстояла в чималій черзі і змогла придбати багато з того, що замовляли дівчата.
Потім ми з Юрою поїхали в один з наших зоомагазинів забирати продавчиню Олену. Почався артилерійський обстріл. Ми безнапасно добралися до торгової точки, кажу продавчині: «Лєна, щось вже надто близько чути вибухи. Мерщій ходімо». А вона: «Мені ще треба пташок погодувати» (окрім кормів і супутніх товарів, ми продавали різну живність — папужок, гризунів, рибок). Аж раптом вибухнуло біля самого будинку, в якому був цей зоомагазин. Олена аж присіла, затулила голову руками. Їй вже було не до пташок. Ми швиденько зачинили магазин, вскочили в машину — і гайда з того місця.
Це було 14 березня. Далі сталося те, про що я вам вже розповідала: наша автівка повернула з вулиці Ріпкінської на Любецьку, і прямісінько в те місце, де вона знаходилась секунд 10 тому, жахнув снаряд! Машину підкинуло вгору, але, на щастя, не перевернуло і осколками нас не зачепило. Відчуття були такі, що й ворогу не побажаєш, окрім хіба що рашистів. Викид адреналіну в організмі був неймовірний. Але (хочу це підкреслити) паніки в мене не було — за будь-яких обставин не втрачаю присутності духу.
До того я вже потрапляла в непрості ситуації через ворожі атаки: в районі Чернігова Стара Подусівка у нас був дуже маленький за площею (3 на 3 метри) зоомагазинчик. Він був відкритий, коли прилетів російський літак і став скидати бомби. Поруч знаходився банк. Біля входу в нього — поручні. Людей кинуло на ті поручні вибуховою хвилею — перехожі на них повисли. Багато хто кинувся до нас в магазин. Але там і двом покупцям тісно. Я стала втлумачувати людям, що треба мерщій бігти в підвал.
— Вам вдалося евакуюватися з Чернігова зразу ж після того, як 14 березня біля вашої машини розірвався снаряд?
— Так. Наступного дня на мікроавтобусі наших родичів виїхали ми з чоловіком і дітьми, його сестра і моя подруга з сином. Ясна річ, взяли з собою нашу собаку. Також в машині було багато людей з малими дітками. Добралися до берега річки Десни. Звідти переправилися човном на протилежний берег в рідне село моєї мами. Там нас зустріли родичі. Вони приготували для нас хату — натопили, принесли запас дров, картоплю та деякі інші продукти, посуд, постільну білизну. Сусід має 5 корів. Він через день приносив нам по відру молока. Я записала меншого сина (він першокласник) до місцевої школи, Сашко навіть почав відвідувати заняття.
— В селі був мобільний зв’язок, інтернет?
— Щоб подзвонити по мобільному, треба було йти на певну точку, куди добивав сигнал. Там хоч і повільно працював мобільний Інтернет. В місцевому магазині можна було купити лише хліб, за всім іншим люди їздили в містечко Мена. Але все одно нам в селі подобалося.
— Як я розумію, ваша машина лишилася тоді в Чернігові?
– Так. Тому через тиждень після нашого переїзду в село чоловік поїхав її забирати. Ще він мав взяти кульок з ліками, який ми забули біля акваріума, коли поспіхом збирались в дорогу. До речі, у нас було аж 4 акваріуми — ми трошки заробляли ще й розведенням рибок.
Чоловік планував переночувати в Чернігові й наступного дня повернутися на машині до нас в село. Уранці дзвонить. Я кажу йому: «Ну, з Божою помічу їдь». А він мені: «Зайчику, росіяни міст через Десну підірвали». Днів через 5−6 Юра додзвонився до мене і повідомив: нашого дому вже немає. В тому приватному будинку жили ще його сестра Інна та їхній батько. Батько отримав осколкові поранення. Зараз, на щастя, з ним все добре.Інна була зі мною. Почувши про зруйновану хату, поїхала в Польщу. В селі лишилися я з синами й моя подруга Віка зі своєю дитиною. Юра двічі намагався прийти до нас пішки через зруйнований міст через Десну, але це йому не вдалося. Тож він лишився в Чернігові.
— Де він жив, якщо ваш будинок розтрощило вибухом?
— В сусідній багатоповерхівці у квартирі мого старшого сина Богдана, якому зараз 19 років. В минулі роки з квітня по жовтень ми Юрою та дітьми жили в його приватному будинку. Біля нього — город, на якому я залюбки працювала. Взимку ми перебиралися в міську квартиру. Вона, на щастя, вціліла. Зараз ми запросили пожити там знайомих. Орендної плати з них не беремо — вони сплачують лише комунальні послуги.
На початку квітня, коли російські окупанти відступили від Чернігова, чоловік поїхав на машині до нас в село. Відстань по прямій 70 кілометрів, але через те, що підірвано міст, Юрі довелося здолати кружним шляхом 560 кілометрів.
Четвертого квітня він приїхав до нас в село, а наступного дня запросив мене в містечко Мена офіційно оформити наші стосунки. До того ми багато років жили в цивільному шлюбі. Нас розписали за 40 хвилин.
«Телефонувала всім знайомим, щоб знайти потрібні ліки для молодшого сина»
— Чому ви вирішили перебратися в Київ?
– Треба було лікувати молодшого сина. Річ у тім, що через декілька днів після переїзду в село у нього по ночах виникали судоми. Місцева лікарка не змогла нічим зарадити, бо не було потрібних ліків. Я обдзвонила чи не всіх знайомих — може хтось мав справу с подібними випадками, може порадити замінники потрібних нам ліків. Одна з них — Тетяна з Києва — змогла роздобути саме ті ліки, які прописала лікарка.
У Тетяни є власний зоомагазин. На комерційному ґрунті ми з нею й познайомилися рік тому — Тетяна купила у нас партію дряпалок для котів. У 2021-му ми з чоловіком організували вдома невеличке виробництво цього товару. Тетяни зробили перше велике гуртове замовлення на нашу продукцію. А я допомагала їй розібратися в деяких бухгалтерських тонкощах.
Коли у квітні Тетяна знайшла в столиці потрібні ліки для мого молодшого сина, вона запропонувала: «Перебирайся з родиною в Київ. Будеш лікувати дитину і працювати у мене продавчинею». Я погодилась. Тетяна зняла для нас квартиру недалеко від свого зоомагазину на Нивках (район Києва. — Авт.).
— Як сталося, що врешті вирішили відкрити власний бізнес?
– Певно, все до цього йшло. Ми сіли з чоловіком, поміркували про те, що я добре знаю бухгалтерію, ринок зоотоварів, їх постачальників. Чому би не відкрити власний магазин? Тут слід сказати, що напередодні війни Тетяна перевела свій магазин з Березняків (район Києва. — Авт.) на Нивки. Її попереднє приміщення лишалося не зайнятим. Ми з чоловіком вирішили відкрити в ньому власний зоомагазин. Грошей у нас обмаль, тому спершу брали на реалізацію по 2−3 одиниці кожного товару. Вторгували за день, скажімо, 3 тисячі гривень, замовляємо на ці гроші ще трохи товару. Працюємо понад місяць. Вже стали закуповувати більші партії.
Спочатку ми жили на Нивках. Довго і важко шукали відповідне житло біля нашого магазину на Березняках — нам пропонували «сараї», а не нормальні квартири. До того ж деяких власників житла не влаштовувало те, що ми з дітьми та ще й маємо собаку. Аж одного ранку натрапила на оголошення про здачу квартири, яка мені дуже сподобалась. Того ж дня ми оглянули житло і перебралися. Від цієї квартири до нашого магазину йти хвилин 15.
Ми пролікували молодшого сина. Тепер треба його розвивати. Дистанційно він навчатися не може, адже має особливості розвитку — гіперактивний з розсіяною увагою. В Чернігові Сашко вчився в інклюзивному класі, там працював психолог, тьютор (помічник вчителя). Зараз шукаємо подібний клас в Києві. Поки що за молодшим сином доглядає старший, а також наша собака породи стаффордширський тер’єр. Вона нас обожнює, виняткова надійна захисниця.
Знаєте, ми мали можливість виїхати за кордон. Але вирішили лишитися в Україні, розбудовувати її в міру наших сил. Згодом плануємо повернутися у рідний Чернігів, а для роботи в нашому київському магазині найняти продавців.