Атрошенко Владислав Анатолійович

Ломако Олександр Анатолійович затверджений заступником Чернігівського міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради

Я, Атрошенко Владислав Анатолійович, народився 5 грудня 1968 року у Чернігові. Мої батьки Анатолій Федорович і Тамара Іванівна родом з Городнянщини, мати – вчитель, батько – інженер. Весь їх життєвий шлях і трудова діяльність пов’язані з рідною Чернігівщиною.
Після закінчення Чернігівського педагогічного інституту мою маму направили працювати вчителем математики в Анисівську середню школу Чернігівського району. Ще й досі жителі Анисіва пам’ятають, як мама іноді брала мене маленького з собою на уроки. Я тихесенько сидів за партою, щось малював. Я ще не розумів, що йде урок і по класу ходити не можна, тож інколи звертався до мами зі своїм дитячим питанням. З самого дитинства в мені було закладено повагу до вчительської праці.
Після Анисіва мама вчителювала у Чернігівській школі №16, визнана одним з найкращих вчителів математики в місті Чернігові. В цій школі мама пропрацювала до пенсії. Багато поколінь чернігівців пам’ятають її як гарного та вимогливого вчителя, добру та чуйну людину. За свою багаторічну педагогічну діяльність вона отримала високе звання Заслужений учитель УРСР та медаль «За трудову доблесть», удостоєна звання Ветеран праці.
Батько після закінчення Київського політехнічного інституту з 1969 по 1994 роки (більш ніж 25 років) трудився на Чернігівському Радіоприладному заводі – підприємстві, яке на той час було найпотужнішим у нашій області. З 1994 по 2008 рік батько працював інженером на Чорнобильській АЕС. На заслужений відпочинок вийшов на 69-му році життя. Зараз мої батьки – пенсіонери, живуть у Чернігові. Саме вони та ще дідусь з бабусею привчили мене до праці.
У Чернігові я навчався у середній школі №16. Мені подобалося навчатися, і я вчився дуже старанно, бо не хотів, щоб мої гарні оцінки хтось хоча б подумки пов’язував з професією мами. Закінчив школу з золотою медаллю, був багаторазовим переможцем міських та обласних олімпіад з фізики та математики.
В 1986 році я вступив до Харківського авіаційного інституту. З червня 1987 року по червень 1989 року проходив строкову службу у лавах Радянської Армії (в ті часи армійська служба дійсно вважалася почесним обов’язком, робила з пухких юнаків справжніх чоловіків, загартовувала волю і характер). Відслуживши два роки, я продовжив навчання в ХАІ.
Починаючи з 4-го курсу, працював, а на 5-му курсі заснував у Харкові власне багатопрофільне підприємство, яке входило до корпорації «Укрсибінкор». При цьому я закінчив інститут з червоним дипломом, отримав спеціальність інженера-електромеханіка. На запитання: як я встигав поєднувати успішне навчання денної форми на спеціальності «Системи управління літальними апаратами» в одному з найавторитетніших технічних вузів колишнього СРСР і роботу, відповідь знає тільки молодість і завзяття. Пам’ятаю, що втомлювався так, що засинав одразу, тільки-но торкався головою подушки.
Наприкінці 80-х ще існувала система держзамовлення на молодих спеціалістів, і я поступив до ХАІ за направленням Чернігівського Радіоприладного заводу. Проте, на час закінчення інституту – у 1993-1994рр. це потужне підприємство, флагман виробництва нашої області, поступово почало розвалюватися, настала перша хвиля скорочень, почалися затримки з виплати заробітної плати. Тож коли мені запропонували роботу економіста в Чернігівській філії банку «ІНКО», я погодився. Коли рік пропрацював у банку, мене запросили на посаду фінансового директора в «Селянський торговий дім «АГРО». До 2002 року я працював на підприємствах, пов’язаних з аграрним комплексом. Деякі з них й досі існують, люди отримують заробітну плату.
По роду занять мені довелося досить часто зустрічатися та спілкуватися з представниками місцевої влади, я зіткнувся з їх байдужістю до проблем простих людей – наших земляків. Тож громадяни підтримали мене, коли я вирішив йти до Верховної Ради. У березні 2002 р. виборці Чернігівського, Ріпкинського, Городнянського районів і м. Чернігова обирають мене депутатом Верховної Ради України. Коли я став депутатом, то пережив значний тиск. Тодішня влада все робила, щоб я перейшов до «більшості», але люди, які мене обирали, не делегували мені таких повноважень. Тож я відмовився. Тиску зазнали як мої родичі, близькі люди, так і знайомі. І навіть тоді, коли інші депутати почали вступати у «більшість» цілими фракціями та групами, свого рішення я не змінив.
За роки роботи у Верховній Раді я відмовлявся брати участь у різних політичних «ток-шоу» і займатися популізмом. Я працював. Так, у 2003 році, мені як члену бюджетної комісії вдалося добитися виділення коштів на фінансування робіт: підведення газу до с. Дібровне (2,8 км) та у м. Городня (4,7 км + 0,5 км), проведення каналізації у Городні (2 км). Крім того, був підведений газ до одного з найдревніших слов’янських містечок – селища Любеч (Ріпкинський район), а також у Ріпки та с.Неданчичі, зведена тепломережа до с. Замглай (0,9 км). У Ріпкинському районі були прокладені дороги до Смолигівки (0,8 км), Нових Яриловичей (0,8 км), а також зведена дорога Ріпки-Радуль-Лизунова Рудня (2,7 км). Газифіковано Бурівку – село Городнянського району.
Цього ж року у Чернігівському районі за моєї допомоги були газифіковані села Клочків (4,7 км), Новий Білоус (2,2 км), Старий Білоус (3,4 км) та с. Ведильці (0,8 км). До с. Гущин була проведена каналізація, а до Клочкова – вода. У наступних роках продовжилася газифікація сіл Вихвостів, Смичин, Конотоп у Городнянському районі, Неданчичі, Замглай, Любеч, Ріпки в Ріпкинському районі та Антоновичі, Рудка, Льгів, Ведильці, Лукашівка в Чернігівському районі. Була заасфальтована дорога Городня-Сеньківка (7 км) та прокладена дорога до с. Гасичівка Городнянського району (1,5 км). За мого сприяння у Ріпкинському району прокладений водогін у с. Вороб’їв (8 км), а в с. Киїнка, що під Черніговом, побудована каналізація.
В 2004 році вся Чернігівщина та громада України прагнула змін у державі. Всі сподівалися, що настануть кращі часи, і майже 70% жителів Чернігівщини так само, як і я, на президентських виборах підтримали Віктора Ющенка. В 2005 році він призначив мене головою Чернігівської обласної державної адміністрації. На той момент наша область була на останньому місці в країні за соціально-економічними показниками. Мені вдалося вивести область на 12-місце. При цьому я прискіпливо придивлявся до всіх працівників, що знаходились на держслужбі, дав їм шанс проявити себе, працювати на благо людей. Очільники районних адміністрації написали заяви про звільнення відповідно до нашого законодавства, оскільки був обраний новий президент. Із 106 працівників апарату облдержадміністрації я не звільнив жодного.
У грудні 2005 року я пішов з посади голови ОДА. Зробив це гідно, без образливих коментарів у пресі. Чому? Бо я йшов на цю посаду розбудовувати країну, а не брати участь в інтригах, які почалися в оточенні тодішнього Президента В.Ющенка. І цим, напевно, «не прийшовся до двору». На мою думку і на думку багатьох моїх земляків, найбільше зло, яке зробив Ющенко, в тому, що мільйони людей зневірилися в їхній можливості змінити країну на краще, він відібрав у людей віру в майбутнє України. Говорячи відверто, Ющенко зрадив не тільки мене, а й багатьох, що були поруч з ним у складні 2002-2004 роки. Але, як кажуть, «все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими».
Я знову почав займатися підприємницькою діяльністю, з 2007 року займав посаду Радника Голови правління ВАТ «Кредобанк», а з 2009 і до обрання народним депутатом у жовтні 2012 року – Голова Наглядової ради найбільшого виробника хліба в Україні – ВАТ «Хліб Києва». Мене запросили на цю посаду як раз у той час, коли підприємство спіткала глибока криза, що вразила всю економіку країни. Мені з однодумцями вдалося підняти це підприємство з колін, значно поліпшити фінансові показники, збільшити асортимент та покращити якість продукції, значно підняти рівень заробітної плати працівників. Я залишив ВАТ «Хліб Києва», коли підприємство виробляло 13,5% хлібобулочних виробів України. На той час там працювало біля 6 тисяч робітників.
В 2010 році жителі Чернігівщини обрали мене депутатом Чернігівської обласної ради. У 2012 році на Парламентських виборах обраний Народним депутатом України по одномандатному мажоритарному округу №206.
Під час позачергових виборів Верховної Ради України в 2014 році мешканці округу №206 підтвердили свою довіру до мене та втретє обрали своїм представником в Парламенті з результатом понад 51% голосів виборців.
В 2014 році я очолив Чернігівську територіальну організації політичної партії “Блок Петра Порошенка “Солідарність”.
Щодо мого сімейного стану, то я одружився в 1995 році. Дружина Ірина дотепер працює викладачем у Чернігівському технологічному університеті. В 1997 році у нас народилася старша донька. Ми з дружиною назвали її Анастасією. В 2005 році народилася друга донька – Поліна. Тож ми з дружиною виховуємо доньок. Я дуже вдячний Ірині за її підтримку і розуміння моєї життєвої позиції. Я приділяю сім’ї менше часу, ніж хотів би. Але, разом з цим, Ірина в усьому радиться зі мною, і всі проблеми, хвилювання та радості ми ділимо порівну. Хоча, безумовно, повсякденні сімейні турботи здебільшого, тримаються на плечах моєї дружини.
15 листопада 2015 році був обраний Чернігівським міським головою – набрав 53201 голос, що склало 51,5 % від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні. Відразу після оголошення результатів виборів мною була написана заява про складення повноважень народного депутата України.